Чому спить Везувій?

Чекаючи на свіжий роман Умберто Еко або ж переглядаючи екзанізацію роману “Шовк” Алессандро Барікко у головній ролі з Кірою Найтлі або ж з відразою гортаючи сторінки “Гоморри” Роберто Савіано, Ви точно не раз ставили собі питання, а чому відомих імен в сучасній італійській літературі можна перерахувати на пальцях однієї руки. І проблема не в кількості перекладного італійського наративу, який потрапляє на український книжковий ринок. Сучасний італійський літературний процес дещо нагадує сплячий вулкан Везувій.

Італія як своєрідне культурне перехрестя, — Адріатика на східному узбережжі Італії відділяє західну Європу від східної, а Іонійське море на Півдні служить певним форпостом між арабським і європейським світом. Свого часу таке георграфічне положення та взаємопроникнення різнорідних реалій стало причиною розквіту італійського мистецтва в цілому та літератури зокрема. Сьогодні ця конденсація культур і традицій є причиною постійного стресу, в якому перебуває італійське суспільство. Човни з емігрантами, які тонуть в Іонійському морі, кебаб замість піци та поляки, які готують еспрессо. Ідентичність Італії розмивається, тоне, як ті надувні човни під хвилями масової культури, де кожна третя італійка мріє танцювати в купальнику у якійсь із програм на телебаченні, а читання газет та посередніх журналістських бестселлерів у пошуках виходу з будь-якої з криз: економічної, любовної, особистісної, заміняє будь-яку художню літературу. Старе покоління відживає своє і не поспішає поступатися місцем новому, яке у свою чергу роз’їхалося Європою у пошуках робочих місць. Отак живе сучасна Італія, а література як чутливий радар як може так і реагує на підземні поштовхи в умовах загостренної стресової ситуації.

Щорічний список прозаїків-сейсмологів, які зондують літературні терени визначає найпрестижніша літературна премія Італії — Стрега. Премія Стрега була заснована 1947 року власниками літературного салону Марією та Гоффредо Беллончі за спряння Гвідо Альберті, директора видавничого дому Лікуоре Стрега, звідси і назва, (з італ. Strega — відьма) вручається щорічно у перший четвер липня. До журі входять в середньому 400 представників різних сфер культури, які обирають шортліст, а потім вже і переможця. Фіналістами вважають п’ятірку авторів, які набрали найвищий бал. У свій час лауреатами премії Стрега стали Альберто Моравіа (1952) зі своїми оповіданнями, Ельза Моранте (1957) з романом “Острів Артура”, Діно Буццаті (1958) зі своїми “60 оповідок”, Джузеппе Томмазі ді Лампедуза (1959) з “Леопардом”, за яким згодом Лукіно Вісконті відзняв культову стрічку в головних ролях з молодим Аленом Делоном та Клаудією Кардінале. У 1980 премію Стрега отримує Умберто Еко з дебютним “Ім’я рози”.

Двохтисячні заявляють про такі імена як Маргарет Мадзантіні “Не йди” (2002), за яким її чоловік Серджо Кастелліто відзняв однойменну стрічку в головній ролі з Пенелопою Крус, Нікколо’ Амманіті “Як накаже Бог” (2007), якого ми більше знаємо за романом “Я не боюсь”, переклад російською виходив у російському видавництві “Іностранка”. Обидва романи були екранізовані режисером Габріеле Сальваторесом, Паоло Джордано, геніальний фізик-письменник з дебютом “Самотність простих чисел“ (2008), яку ми теж знаємо за російським виданням РИПОЛ КЛАССИК та екранізацією режисера Саверіо Костанцо. Минулого року як власне і цього року журі, яких ще називають “недільні друзі” (amici della domenica) віддають перевагу більш соціальномим роману, які буквально волають про проблеми італійського суспільства. У 2014 це — Франческо Пікколо сценарист фільмів “У нас є папа” (реж. Нанні Моретті), “Людський капітал”, (реж. Фабріціо Бентівольйо) проводить головного героя роману “Хочу бути таким, як всі” через маленькі та великі трагедії: буденні та глобальні, внутрішню та зовнішню Італію. У 2015 переможець автор Нікола Ладжойя в центр свого роману “Лють” ставить аристократичну родину Сальвеліні, яка не в змозі пережити втрату третьої дитини, дочки Клари і повільно опускається на саме дно, втрачаючи свій вплив в бізнес, политичних та академічних колах Італії. Такі собі “Будденброки” Томаса Манна зі своїми скелетами у шафі. Сюжет роману зокрема будується на реконструкції останніх років життя загиблої Клари, які досліджує її менший брат Мікеле. Власне через специфічні стосунки з сестрою, Мікеле кидає Барі на переїжджає до Риму аби спробувати себе на журналістському поприщі і повернеться додому тільки після її загибелі, ставши свідком краху економічної імперії родини.

Здається, інтелектуальна Італія сигналізує про потенційний моральний крах свого суспільства і якщо у своєму останньому романі “Номер нуль” метр Умберто Еко з сумом говорить про ці речі, намагаючись вивести формулу існування в італійському світі, то молоде покоління тільки перебуває у стані виведення цього алгоритму.

Другим фіналістом премії стала збірка оповідань письменника з Трієсту Мауро Ковачіча “Наречена”. Оповідання, яке дало назву збірці розказує з виразною жорстокістю про подорож автостопом жінки у весільній сукні складними шляхами-артеріями Туреччини. Український читач, а радше глядач, знатиме Ковачіча за екранізацією його роману “В ім’я твоє” (назва фільму “Бджілка”) італійською акторкою Валерією Голіно (“Людина дощу”, “Фріда”), історії жінки, яка допомагає помирати смертельно хворим людям. Ковачіч любить захоплювати читача своїми роздумами над прекрасною жорстокістю людського існування.

Третім цього року став роман письменниці-привида Елени Ферранте “Історія про зниклу дівчинку”. Елена Ферранте на сьогодні є однією з найцікавіших письменниць Італії. Ферранте — це псевдонім і вгадати точно, хто за ним ховається намагаються вже не один десяток років. Письменниця не веде публічного життя і свою славу, як часто буває, здобула спершу за межами Італії, отримавши схвальні рецензії від The NewYorker та The Wall Street Journal. “Історія про зниклу дівчинку” — четвертий і заключний роман з циклу “Геніальна подруга”, який розповідає історію особливої дружби (без натяку на лесбійство) між двома подругами на фоні історії Італії від 1954 року і до сьогодні, зокрема міста Неаполь. Реконструкція центрального залізничного вокзалу, злочини каморри, студентська революція 1968 року, героїн, тероризм, перший комп’ютер, вибухи на Болонському вокзалі, вбивство Альдо Моро, корумповані політики та розвиток італійської феміністичної думки. І все це крізь призму головної героїні-письменниці, яка буквально проросла у свою найкращу геніальну подругу. Елена і Рафаелла — розполовинений віконт Італо Кальвіно, Фауст і Мефістофель Гете, Воланд і Мастєр Булгакова.

Четвертим за кількістю голосів став молодий автор Фабіо Дженовезі з романом “Той, хто посилає хвилі”, він же і виграв цьогорічну номінацію премії Стрега “Молодь”, яку вручають молоді читачі у віці від 16 до 18 років із 44 шкіл, включаючи італомовні школи закордоном. Роман “Той, хто посилає хвилі” про дітей, які намагаються попри те, що життя вчинить, як йому заманеться, змінити цю незворотність. Окремим героєм виступає море, в якому ті хвилі і народжуються. Дія відбувається в містечку Версілія, в Тоскані, маленький рай, розкуплений частинами росіянами-мільярдерами, з якими по-своєму борються місцеві мешканці. Терміново треба перекладати цей роман на українську!

П’ятий фіналіст — Марко Сантагата з романом “Як закохана жінка” зробив ставку на класику і по-своєму переповів історію кохання Данте до Беатріче та подальші вигнання поета. Сама назва взята з однієї з пісень “Чистилища” Дантівської “Божественної комедії”. Слабкий, невпевнений у собі і суперечливий Данте постає більш, ніж у людській подобі перед читачами, зокрема під час самого процесу написання тексту “Божественної комедії”. Звичайно, фантазія про одного з найбільших поетів Італії не могла народитися так просто. Сантагата, викладач італійської літератури, автор чисельних статтей про Данте та Вергілія, володар декількох регіональних літературних премій.

Сплячі вулкани на те вони і сплячі аби прокидатися. Періодично прокидаються Етна та Стромболі, але ж Везувій лишається найвідомішим і найпрекраснішим вулканом континентальної Європи!