Своя пісня з чужого голосу

Є неперевершена зверхня насолода, яка переходить часом у сталу читацьку вдачу: починати знайомство з книжкою з імені перекладача. За мить до імені автора – то взагалі ідеальний синтез насолоди і навички, перфектна погана звичка.

Ламали мудрі мужі й жони списи і спини та дійшли нарешті очевидного висновку: репутацію тексту творить і відтворює читач, який підтримує автора. Перекладач – перший читач (притримуюсь офіційної термінології). Перекладач – читач взірцевий (а тут трішки поімпровізую). При тому ми, другі в черзі читачі, його, першого і взірцевого, вправі сприймати як рівного співрозмовника. А не з кожним автором таке уткнеш без наслідків. (Це ж ясно, що я говорю зараз про наративні конструкти, а не конкретних людей, так?).

Ми читаємо, отже, переживаємо якусь емоцію, включаємося в ситуацію певного розділеного досвіду. Навіть не розуміючи часто, що саме ми щойно пережили. Ось тут і настає цікавіше: нам треба розібратися в тому, що ми відчули, і що до цього читання мирно спочивало у нашому несвідомому. І для цього потребуємо співрозмовника, який апріорі розділяє наше бажання (чи навіть задовольняє його) обговорити прочитане і пережите в процесі читання… Сподіваюся, ким у цій розмові перекладач є, я натякнула достатньо прозоро?

Сама думка про те, що ми сприймає твір за чийогось очевидного (!) посередництва, задає виразний режим читання, то ясно – більш розкутого, більш критичного. Але й переклад у цих процедурах  функціонує як така собі макрометафора. Читаючи текст, переспіваний кимсь для нас, ми заключаємо «угоду між контекстами» – авторським, перекладацьким, читацьким. Авторська воля безсумнівна. Перекладацька – очевидно дієва. Читацька тут – щонайменш двовекторна. Зрозуміло: що більше віддаленні ці контексти – то більше перепон для адекватного прочитання книжки, але воднораз то ширше поле її потрактування. Таке ось: навіть погана робота інтерпретатора може допомогти оригінальному твору. Що вже говорити, коли перекладач і письменник становлять ідеальний дует харизматиків!

Цього року маємо вже кілька прикладів таких-от пасіонарних тандемів (те, що вони жіночі – суто випадкове, повірте). Два сильні голоси в кожній книжці – і лише нам, читачам із поганими звичками, обирати, який із них уважніше слухати і якому врешті-решт вірити.

Сельма Лаґерлеф. Сага про Єсту Берлінґа / Переклад Ольги Сенюк. – К.: Видавництво Жупанського. 2015

Нині перевидали класичний, початку 1970-х, переклад Ольги Сенюк із Сельми Лаґерлеф – «Сагу про Єсту Берлінґа». Попри те, що в доробку перекладачки є ще й чарівна і неймовірно класно зроблена «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона», дует Сенюк-Лаґерлеф значно поступається в популярності парі Сенюк-Астрід Ліндґрен. І то дарма! Очевидно, актуалізація давнішньої адаптації має на меті цю несправедливість виправити, а заодно й задовольнити попит на скандинавську класичну прозу (ось не густо в цій галузі, хоч плач). А ще на диво сучасно звучить цей розлогий і повільний шведський роман.

Єста Берліґн – молодик, якому б пристало бути романтичним поетом, але він сам стає героєм романтичних новел. Принаймні так про нього говорить розповідачка. Бо за фактом це якась дуже випадкова людина, котра щоразу опиняється не в тому місті і не в той час, і чиї численні недоліки – хай вони і не стають на заваді тим, хто Єстою захоплюються (о, всі!) – рухають пошматований сюжет. Він був священиком, позбавленим сану за пияцтво. Жебракував і намагався покінчити з життя. Далі – знову пиятики, жінки, угоди з дияволом, зради, спричинені ним смерті, примирення з собою, щасливе одруження з тією, хто мусить порятувати цю грішну душу. Цілком християнський сюжет: янголів зазвичай зустрічають якраз кончені потвори – недарма свою нобелівку авторка отримала «за піднесений ідеалізм».

Загалом – такі собі вітання зі шведського Кренфорду: розсип дрібних історій із життя озерної місцини, які у сукупності своїй перетворюються не так на детальний натуральний нарис, як на захопливу… сагу, так, певно що сагу. На відміну від стриманих британок, шведська авторка поселяє поруч зі своїми тривіальними героями сільських відьом, лісових фей, пані смерть. Саме це, до речі, свого часу шокувало її читача. Поєднання детального побутописанняі і банальної містики – тоді говорили про романтизм, зараз би  сказали про магічний реалізм: стається щось надприродне, і нікого це не дивує. На черговій пиятиці місцевих гультяїв підписують угоду з дияволом, який взагалі-то живе поруч, відьма старцює по хатах їжу – і нікого це не обходить. Вируючі пристрасті на чорній кухні. Блаженні у своїй наївності давні часи, де слово Спасителя уважно слухають хвостаті феї.

Зауважили, що майже всі міфічні істоти тут – жінки? Сильні жінки давніх часів, власне, і є героями дебютного роману знаної письменниці – і природні, і надприродні. Єста – етикетна «летюча сполука», яка мусить ці жіночі історії зробити «легітимними». Не так багато національних літератур мають виразне жіноче обличчя. Шведська красна словесність – починаючи від одкровень середньовічної Бригіти Шведської – є саме такою.

Майорша рятує Єсту від самогубства і дає йому притулок (це проти неї він заключить змову з дияволом). Його люблять кілька жінок. Одну з них від спокушає і, вирішуючи, що так буде на краще, передоручає багату наречену бідній дружній йому родині. Іншу, яка бачила свій поклик у служінні Церкві, доводить наполегливими залицяннями до смерті. Ще одна заради нього йде від родини, але коли вона – спотворена віспою – воліє повернутися до батьків, він сприймає це як зраду і розбиває бідосі серце. І нарешті, чужа жінка з чужою дитиною – вона і стане його дружиною. Всі ці історії нам розкажуть саме жінки. Щире кохання – кожен раз. Непоправні помилки – кожен раз… Хоча чому невиправні? Жінки давніх часів спроможні були вирішити і свої проблеми, і проблеми своїх чоловіків, не відволікаючись на саморефлексії і пустотливість душі, – прозоро натякала Лаґерлеф сучасницям. Луна розлягається від того делікатного натяку аж до сьогодні.

Ельфріда Єлінек. Смерть і діва І-V. Драми принцес / Переклад Олександри Григоренко. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2015

Хочеш, я розкажу тобі казку? Страшну-престрашну… Ця книжка мусила з’явитися. Не тому, що час вже нам було познайомитися глибше з драматургією Ельфріди Єлінек. Навіть не тому, що до сприйняття феміністичних провокаційний текстів, які заграють часом із лівими ідеями, ми уже давно готові. І не тому, що Олександра Григоренко – фахівець-літературознавець саме з творчості скандальної австрійської мисткині – елегантно перетворила переклад на глибокий аналіз. «Смерть і діва. Драми принцес» мусила нарешті продемонструвати: звабу і чари текстів Єлінек можна подолати, хоча б для того і знадобилися високі рибацькі чоботи.

Під однією обкладинкою – шість драматургічних замальовок про принцес.

Білосніжка – тут все ясно, принцеса з принцес, «ідеальний газ». Зрештою, її першість навіть Дісней визнав (я не з примхи актуалізую знаки популярної культури, вони вкрай важливі для Єлінек, яка міркує про культуру споживання як культуру міфотворення). Білосніжку тут вбиває мисливець. Зекономили на яблуках.

Шипшинка; так ця принцеса зветься у братів Гримм, нам вона ближча за ім’ям, даним Шарлем Перро, – Спляча Красуня. Друга серед рівних, принцеса в анабіозі, початковий стан і вихідна точка принцесності. Шипшинку ґвалтує Прекрасний принц (за збочених форм і обставин, що посилюють провину)… День, заради якого варто прокидатися.

Розана. З цією оригінальному німецькомовному читачу – жодних проблем, а для нас – суцільні питання. Вона походить із драми фон Чезі і музичної п’єси Шуберта (дякую за примітки перекладачці, тут вони необхідні просто). Активно діюча героїчна принцеса. Діалектика вчинку і осмисленої дії. Виклик і протистояння епічному Герою чоловічої статі… Ясно що всі помруть.

Джекі Кенеді – принцеса стилю. Цей (найсильніший) у книжці монолог – така собі екфраза відомих фото Джекі: у рожевому костюмчику від Шанель, заляпаному мозковою рідиною чоловіка-президента; у потворній перуці, яка має приховати лису після «хімії» голову помираючої героїні; в елегантній чорній сукні удови історично-світового масштабу. Ці картинки – момент насильницькі зупиненого руху (визначення фото за Бартом, який тут вказаний як співавтор). Вони стають основою міфу про ідеальну жіночність, яку здатне перетравити без залишку споживацьке суспільство. І залишитися голодним, адже потребує воно зрештою не видовищ, а хліба. Точніше, М’яса. М’ясо – це вічна суперниця Джекі – Мерилін, що її занадто живе навіть у смерті тіло чинить супротив двовимірному запиту міфу. А стегна і груди, а волосся і губи – їх треба вміти приховувати, бодай під костюмом від Шанель, окулярами і гидкою перукою. Занадто-живі діви – ніколи не принцеси.

Двійко взаємозамінних дів, «узагальнені образи багатьох інших» – принцеси красної словесності: Сильвія Плат та Інґеборґ Бахман. Ці двоє розігрують (буквально) народження трагедії з духу музики. Волхвання і жертвоприношення, високі гори (най то будуть Альпи, але ми ж там побачимо алюзію на Піднесене) і тваринна кров, що заливає оголені жіночі тіла (ми ж маємо бо оцінити там Твірне Прекрасне і спробувати відрізнити його від Потворного). Роль принцес у виробництві естетичного. Помирає жертовна тваринка, і в кожному тексті – помирає його авторка. Психоделіка від зовсім-не-містика Єлінек працює як болісний момент осяяння і саморефлексії.

Леді Діана – справжня втілена (!) легітимна принцеса. Де юро і де факто. Вона, до речі, єдина буквально мертва на початок розповіді. І єдина, яка в цій книжці від першої особи не говорить. Говорять про неї і за неї, але не вона. А вона сама – та, ким не стала Мерилін – М’ясо, яке вчасно спожили.

Щось мені підказує: цей рух від ідеальної принцеси до законної, від тієї, що помирає знову і знов, до тієї, що нарешті померла, протягом якого діви Єлінек витрачають право на власний голос і перетворюються на предмети і знаки споживання, не занадто оптимістичний. Навіть для цинічно-саркастично-жорсткої Єлінек. Втім, попередила ж вона була – «Драми принцес», де «драми» варто прочитати не лише як жанрове означення.

До того ж, чи не єдина формула споживання, яку не ревізує, а послідовно – хай і пародійно – відтворює Єлінек звучить так: страждання має безсумнівний моральний пріоритет перед насолодою. А те, що страждання – також предмет і спосіб споживання… Про це, зокрема, «Діви».

Смерть у німецький – чоловік. Але тут наша рідненька жіночка-смерть виглядає куди автентичніше, на правах мінус-прийому. Адже й розмова в книжці відбувається – між нами, дівчатами: «Я безперестанку повинна оживати, а потім гинути від жіночої руки. Смерть не становить приємного винятку. Смерть приходить завжди, і здебільшого – у чоловічій подобі. Тоді не розбереш, якої вона статі».

Ніна Елізабет Ґрьонтведт. Абсолютно нецілована / Переклад Наталі Іваничук. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2015

Норвезька проза українською – це та сама Ольга Сенюк, Галина Кирпа і, звичайно, Наталя Іваничук. Насамперед Наталя Іваничук. Ми бачимо сучасну норвезьку прозу переважно її очима. І як же ж добре, що вона має гострий зір… В Україні вийшло дві книжки Ніни Елізабет Ґрьонтведт у перекладі Іваничук, які претендують на появу нового плідного дуету. Обґрунтовані претензії, додам від себе. Позірна легкість жанру, позірна легкість мови – і справжня щирість.

У тихому норвезькому містечку мало що відбувається. Один день схожий на інший, одна весна – на іншу (саме про одну таку весну нинішня повість і розказує). Уда Андреа Стоккгейм свариться і мириться з кращою подругою. Вітає переїзд нових сусідів, вони болгари – отже, насправді щось цікаве і незнайоме. Хлопці, так, хлопці – стається нетривалий роман із сусідом Стіаном, потім яскраве захоплення сусідом Альфі (Ох уже ці мінливі жінки! Ох уже ці непевні чоловіки!). Господарські справи на часі – треба-от курник побудувати. Адекватне соціальне і внутрішнє жіноче життя: скажімо, відвідування курсів із керування яхтою (щоб обійшлося в норвезькі прозі без фіордів?) і розширення сексуального досвіду (книжка ж не випадково зветься «Абсолютно нецілована»).

Мало що насправді відбувається. Нудно, як життя дванадцятилітки. Бо саме стільки Уді і є – дванадцять. А отже, кожна частинка її розповіді починається зі слова «нове» цілком не випадково, і кожна нестерпно очевидна деталь і кожна банальна ситуація такою для неї і є, новою. Стрімкий процес дорослішання компенсує повільність тексту і невибагливість подій.

«Абсолютно нецілована» – щоденник молодшого підлітка (Уда воліє себе називати юнкою). Ця книжка – продовження виданої три роки тому українською «Привіт, це я! Не покидайте мене», де героїня і молодша була, і проблеми у неї були інші. Тут же стаються три пригоди, які творять сюжет (чи те, що цим словом можна назвати у підлітковому щоденнику) і задають щільну програму «виховування почуттів». Вагітна сусідка і матір Удиного друга потрапляє з передчасними пологами до лікарні – дівчина мусить усвідомити близькість смерті і підтримати хлопця (все обійшлося!). Її краща подруга, з якою вони посварилися, падає з яхти у воду, Уда кидається її рятувати – дівчина вчиться таланту безвідплатного дару. Мала тренується у поцілунках на деревах, за цим заняттям вона заскочена новим однокласником, розголос наче неминучий і стид нестерпний (все буде гаразд!) – довіряти людям теж треба вчитися. Взаємна підтримка, взаємна довіра, самопожертва – зрештою, ця легковажна книжка написана про серйозну любов.

Дитячість героїв, наїв стилю – здається, це єдиний спосіб більш-менш чесно говорити про кохання. Позаяк замість любовного освідчення тут хоч  і прозвучить спочатку «Очі твої сіро-блакитні, мов захмарений день!», але де-не-де промайне і «ти мені подобаєшся» капслуком. Позаяк «Я люблю його» – тут зажди «I love A. (здається)». Позаяк мудрість такого кохання в тому, що «страшенно виснажливо думати про людину з ранку до ночі». Іще можна обійтися без стомливих комунікативних ігор, замінивши їх на відбивного м’яча і тарзанку. І тебе не назвуть невропаткою, і ти не розповідатимеш своєму психотерапевту про нездатність брати на себе відповідальність, і не відстежуватимеш на часі у себе істеричні симптоми. Ні, мама просто погладить тебе по голові скаже «Уда-дівчинко моя»… І не переймайтеся, вона його зрештою поцілує.