Нині, попри несприятливу – хоч на яку сферу суспільно-політичного життя глянь – ситуацію в Україні, все ж проглядаються й доволі втішні моменти. А саме, йдеться про зростання попиту українців на культуру й освіту. За прикладами далеко ходити не треба: тут і ажіотаж довкола весняного Книжкового арсеналу, і поява нових фестивалів, і шалена кількість якнайрізноманітніших (довкола)літературних лекцій та майстер-класів, і навіть мода на мовні курси (в тренді нині, до слова, окрім стандартної англійської, – польська мова).
Доволі дивна (або й закономірна, гм) складається культурно-економічна ситуація: що менше в людей грошей, то часто тоді вони намагаються їх вкладати в нематеріальне, зокрема в культуру й освіту.
Власне, причин можна називати безліч, і всі вони будуть правильними: починаючи від намагання проєвропейських змін в українському суспільстві (заявлених іще Майданом) і завершуючи зміною ставлення до нематеріального, тобто того, що залишиться назавжди (в час війни знання й розуміння відняти значно складніше, ніж «квартіру» з «коврами»). Проте в будь-якому разі факт залишається тим самим: сучасні українці в конкретному часовому вимірі постали перед потребою задоволення своїх культурних і освітніх потреб.
Тому маємо нині різку зміну музичних смаків, залюднені музеї й потребу в сучасній (!) європейській прозі, на відміну від такого звичного для радянської людини заповнення книжкових поличок «невмирущою класикою», яка для пересічного і в міру амбітого читача перестала бути актуальною – читач потребує найновішої літератури, тут-і-тепер. Чи не вперше за останні двадцять чотири роки нам важливо знати про те, що поруч, направду знати.
Можна нинішню ситуацію з попитом на культуру звести й до іронічної формули. Відштовхуючись від зашкарублої фрази про те, що король робить свиту (чи свита короля), ця формула може бути така: Ющенко = етно, Янукович = шансон, Порошенко = знання мов + європейська культура. Залишмо економічну, політичну й геополітичну, а особливо воєнну (хоч і найбільш очевидну) складові експертам саме з цих питань, і навіть заплющмо очі на (вибачте за лайку) міністерство й міністра культури, і погодьмося, що саме нинішня влада є (або ж дуже намагається бути) носієм нової культурної ідентичності. Врешті, до честі багато критикованого нині Порошенка, на тому-таки Арсеналі він із дружиною не просто походжали, а купували (!) книжки, і, за словами видавців, не лише з попередньо узгодженого списку, а й іноді – поза ним. І той позаплановий добір книжок (не називатиму видань, тому повірте вже на слово) був добором книжкового гурмана.
Отже, маємо нині моду на освіту й культуру – щось нове й несподіване на наших теренах. А мода – не більш ніж хороший стимул і привід, до того ж, дуже швидкоплинний. І з найкращого, що залишиться опісля, буде кілька (десятків? сотень? тисяч?) нових читачів. Тих, які насправді. Тому перед тими, хто має якнайбезпосередніший стосунок до культури, нині постає черговий виклик: не лише зараз запропонувати актуальний і якісний вітчизняний твір, а й пропонувати його стабільно. Попри все. Попри ціни й податки, попри політику й економіку, попри відсутність натхнення й загальнонаціональну депресію. Бо найгірше, що може статися з книгою, – це втрата щойнонаверненого читача.
Улюблений сайт літературної критики
