Америку, тобто Сполучені Штати, як ми їх знаємо, – країну з сильним федеральним урядом, а не слабо кероване збіговисько окремих штатів, створили, як не дивно, борги. При чому, борги астрономічні, як на той час. За розрахунками члена кабінету президента Вашингтона, автора “Доповіді про кредитоспроможність держави” й засновника федеральної фіскальної служби Александера Гамільтона, сукупний борг США за роки революції і визвольної війни сягнув $ 77,1 млн. З них $ 11,7 млн. були заборгованістю іноземним урядам, $ 40,4 млн. становили внутрішній борг, більша частина якого утворилася в роки Американської революції, а решта $ 25 млн. становили борги окремих штатів також часів революції. Можна далі докладно розписувати, що для погашення цього боргу і було проведено податкову реформу й створено сильний федеральний уряд, чому сприяло те, що саме з власником цих астрономічних боргів бажали мати справу амстердамські банкіри. А можна просто здивуватися самій постановці питання – борги за революцію? Революція в борг? Не експропріація експропріаторів. Не війна все спише. Не нульовий варіант. А – визнання своїх боргів перед всіма ветеранами, постачальниками армії, фінансистами, в тому числі іноземними – те, чому нас явно не вчили в школі в країні трьох революцій. А так було можна?
І всі суперечки між партією федералістів, яка бажала перебрати на уряд той борг, і партією республіканців, які хотіли залишити борги окремим штатам, побоюючись сильного центрального уряду (бо за що ж боролись з королем Георгом?), суперечки, які завели в глухий кут конгресменів молодої країни (голосування раз за разом поділяли парламент рівно навпіл) – були вирішені впродовж однієї таємної ділової вечері, влаштованої провідникам обох партій в “нейтральному” помешканні тодішнього держсекретаря Томаса Джеферсона. Складний, багатоходовий компроміс, в якому були задіяні і питання розташування новостворюваної столиці, і питання мораторію на скасування рабства у південних штатах і ще щось там, не вирішуване парламентським шляхом. Просто тобі картинка для любителів теорії всесвітньої змови і криків „Нас зливають!”. Але зараз вже зрозуміло, що без тієї змови не було б Америки. Принаймні, такої, якою ми її знаємо.
Книжка лауреата Пулітцерівської премії Джозефа Еліса “Брати-засновники : Революційне покоління” відкриває очі на становлення США після перемоги революції. Бо перемогти, як виявилося, було пів-діла. Становлення такими, якими вони є зараз – світовим лідером і гегемоном, який замість поневолювати весь світ і робити його своїми васалами, навіщось затявся нести в нього свободу, демократію, толерантність – категорії невідомі адептам теорії змови. Ті намагаються пояснити цю країну з добре їм відомої імперської точки зору. „Чей холоп будешь?”. Існування якихось інших стосунків між країнами і політиками прихильники криптоісторії заперечують.
Між тим, спроба ґрунтовно розібратися, що за одні були оті брати-засновники – покоління громадських діячів і політиків США, які щойно перемогли у визвольній війні проти британської корони, і облаштовують в колишніх колоніях справедливе суспільство, яким воно уявлялось у 18 столітті, – здатне похитнути аргументи криптоісториків. Бо може підвести до думки, що держави засновуються не тільки спритними циніками, але й ідеалістами. Достатньо згадати про нереалізовані їхні прожекти – наприклад Джеферсонів про „автономію поколінь”. Який передбачав, що закони мають силу тільки над тим поколінням, яке їх приймало, автоматично скасовуються через 30 років, і молодь нікому нічого не винна – наприймає власних законів. Можемо називати це утопією, але утопією довгий час були і самі Сполучені Штати. А якби цей прожект таки отримав більшість в конгресі, чи не вивчали б його зараз історики так само бундючно, як Декларацію незалежності?
Цікаво, що братам-засновникам не було змоги спертися на будь-чий республіканський досвід у всуціль монархічну еру – вони були першими республіканцями нового часу, й спиралися на досвід не менш як Римської республіки. Ближчих взірців не монархій, а республік, в той час не існувало.
Джозеф Еліс подає нам 6 коротких, але дуже деталізованих, історій часів становлення США, головними героями є американські політики, що безпосередньо брали участь в революції: Джордж Вашингтон, Александер Гамільтон, Томас Джеферсон, Джон Адамс, Бенджамін Франклін тощо – портрети більшості героїв цієї книжки знайомі нам по доларових купюрах.
До безперечних чеснот книжки можна віднести принципову відмову автора дивитися на своїх героїв очима нашого сучасника, який вже в курсі того, чим закінчився той чи інший епізод, і що він був, як виявилося, історичним. Герої Еліса не знають майбутнього. Втім, як і ми зараз. Авторові доводиться багато пояснювати сучасному читачеві щодо реалій 18 століття на Американському континенті. І припускати альтернативні варіанти розвитку подій, які тільки випадково не реалізувалися. Ненав’язливо показуючи, скільки, іноді хаотичних, броунівських зусиль доводилося прикласти конкретним політикам, щоб історія стала такою, якою ми її знаємо. Вірніше – американці знають. Бо історія американської революції чомусь ніколи не була коником нашої шкільної програми. Інша справа – французька, що трапилася десятиліттям пізніше і видалася куди як кривавішою. Практично безкровні, без гільйотини, революції радянських педагогів в якості прикладу не надихали.
Ось цікаво, чи багато з українських читачів до цієї книжки знали, що Америка аж до Франкліна Делано Рузвельта не мала жодного закону щодо максимум двох президентських термінів. Президенти просто не подавалися на третій строк, наслідуючи Джорджа Вашингтона, який мав твердість відмовитися від вищої влади і не стати „республіканським королем” якраз після другого терміну. І так тривало мало не 200 років, аж поки Рузвельт не наплював на звичаєве право і не виставив свою кандидатуру втретє. Ось тільки тоді опозиційні конгресмени мусили прийняти відповідний закон, який цю президентську пиху обмежував.
І виявляється, ще багато чого в Америці повелося від особистого прикладу отих братів-засновників. Що неабияк контрастує з переконаннями українських парламентарів, що законами можна регулювати навіть години роботи метро. Наприклад, варто стримуватися з наклепами й ”джинсою” під час виборчої кампанії, бо потім ображений суперник може викликати тебе на дуель. І ніякого закону, крім дуельних пістолетів, йому для цього не знадобиться. Втім, показово, що замовні пасквілі в газетах побутували вже тоді. „Джинса” в газетах з’явилася раніше, ніж Леві Страус винайшов джинси.
Взагалі, це дуже вчасна саме для України книжка. Роки становлення молодої держави, коли все вперше, не мало прецедентів, і саме існування країни ще під великим питанням – це саме та ситуація, з якою зараз стикнулася вже Україна. Хотілося б, щоб серед нас знайшлися настільки ж адекватні політики. Дуже багато збігів, аж до традицій кричати „все пропало” і „зрада” з найменшої нагоди і відсутність поваги до вчорашніх кумирів, варто їм спробувати ввести акциз на віскі чи запропонувати виборче право чорношкірим. Хіба що легкі на підйом маніфестанти тоді палили вночі перед конгресом ще не шини, а дрова. Але головне ж – метод, а не матеріал.
В передмові перекладача Андрій Галушка висловлює надію, що книжка таки потрапить до списку читання наших політиків і, зрештою, позначиться таким чином на нашому „ще не написаному майбутньому”. Таки да, приклад краще брати з вдалих державних проектів. Видавцем цієї своєчасної і цікавої книжки вже традиційно виступило в-во „Ніка-Центр”.
