Вона приїхала в країни «арабської революції» тоді, коли інші закордонні журналісти з телекамерами вже забиралися звідти. Диктаторів повалено, вердикт поставлено, масові протести завершилися – для світових телеканалів шоу закінчилось. Але що ж відбувається після того, коли люди йдуть із площ? Журналістка-міжнародниця Наталя Гуменюк, ведуча та співзасновниця «Громадського телебачення», зробила спробу осмислити події трансформації в арабському світі. Саме про її книгу під назвою «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції», яка нещодавно вийшла у видавництві «Політична критика», йтиме мова. Траєкторія руху репортерки пролягала на територіях Йорданії, Ірану, Єгипту, Тунісу, Палестини, Сирії, Іраку та Туреччини, і внаслідок дворічних маятникових мандрів цими країнами вийшла книга, насичена емоціями та яскравими портретами учасників революцій.
Як зазначає сама Наталя Гуменюк, працювати над книгою вона почала тоді, коли найпопулярнішою темою в українській міжнародній журналістиці було те, наскільки складно отримати Шенгенську візу. Тобто особливої цікавості до подій на Близькому Сході не було. «Оця байдужість до всього, що не належить до західного або свого домашнього світу, – каже автор передмови до книги Гуменюк Андрій Бондар, – і характеризує аутичні культури, схильні до міфологізації та мислення стереотипами», натякаючи на певну закритість, герметичність української культури на той час. Тоді ніхто не міг подумати, що скоро й Україну чекає ще одна революція. Нехотячи, коли читаєш «Майдан Тахрір», екстраполюєш досвід «арабських революцій» на «Євромайдан». Ті самі проблеми опісля – хаос, нездатність нового правління впоратися з ситуацією в країні.
Але позитивно те, що авторка книги не прагне якоїсь категоризації чи узагальнення подій революції, не робить гучних висновків. Висвітлення Наталею Гуменюк подій «арабської весни» далеке від поділу на іслам і християнство, Бен Ладена і Білий Дім, фундаменталістів і лібералів, натомість вона старається зрозуміти людей, які виходили протестувати проти корупції, безкарності поліції, бідності та утисків свободи. Вона транслює реальність мовою простих людей – вуличних активістів, хіп-хоп музикантів, художників, звичайних сімей. «Суть у людях, – пише сама Наталя Гуменюк, – героїчних, буденних, гідних, негідних, нудних, особливих і не дуже». Її герої – блогери і кібердисиденти, політики і псевдополітики, іранські сутенери, туніські ісламісти, старі курдські композитори і юні репери, хакери і банкіри. Так, ми дізнаємося про революцію з вуст йорданського репера, що записав трек «Від Аммана до Бейрута покажемо середній палець орієнталізму», чи художника і політичного активіста Ібрагіма Хорми, який у свої 28 вже п’ять разів побував за ґратами, першої йорданської хіпстерки Робі, чи то політичної блогерки Ліни Ейджалат, із чиїх постів свій день починає Його Величність.
Саме такий стиль письма мовою людських голосів безумовно є однією з основних рис художнього репортажу. Це жанр на межі журналістики та літератури, який є дуже популярним у світі (найвідоміші школи літрепортажу – польська та американська) і активно розвивається в Україні. Вагому роль у стимулюванні цього розвитку відіграє видавництво «Темпора» та конкурс літрепортажу «Самовидець», який цього року відбувся уже втретє. Так, два роки тому Наталя Гуменюк отримала ІІ місце на «Самовидці» за репортаж «Як звучить пустеля там, де починається вода», нині ж він став частиною її книги. Репортажі Наталі Гуменюк вирізняються своїм особливим стилем, у них відчуваються власні емоції репортерки. Вона не просто стоїть осторонь і спостерігає, а пробує на собі відчути життя «там». Вона не нехтує тим, щоби носити хіджаб, перевтілившись у арабську жінку; живе не в дорогих готелях, а в знайомих-друзів, які запрошують її на нічліг до себе, привідкриваючи завісу тамтешніх буднів; вона миє посуд у чужому помешканні, «аби зробити тут трохи чистіше» і зазирає у закутки побутового життя.
Особливої уваги потребує й досвід перебування європейської жінки в арабському світі, який Наталя Гуменюк описала у частині «Як дівчині самій подорожувати арабським світом». Звичайно, в цих країнах з іншою ментальністю і манера спілкуватися з жінками інша – репортерка розповідає про те, як їй сотні разів доводилося відмовлятись від різноманітних пропозицій та запрошень, вигадувати історії про свого чоловіка, чи різкі жарти на кшталт «А я можу мати чотирьох чоловіків одразу, якщо всіх забезпечу фінансово?». Репортерка занурюється в інший контекст мусульманського життя, який ми можемо розуміти, але не зможемо усвідомити вповні. Наталка Гуменюк пробує зрозуміти їхню ментальність, навіть «плинність» їхнього часу.
Один герой в йорданському Аммані каже репортерці: «Це пустеля, в якій нічого не сховаєш і сам не сховаєшся. Пустеля жорстока, але справжня як життя». І потім Наталя вже сама рефлексує: «Знадобиться рік подорожей Близьким Сходом, щоб зрозуміти власні помилки: у пустелі треба рухатися без поспіху, крок за кроком. Якщо робити різкі рухи, намагатися бігти, перестрибнути, прагнути отримати все й одразу, то дуже легко загрузнути у піску. Я звикла повсякчас робити бодай щось. Мої амманці уміють жити так, щоб не створювати видимості роботи». Недарма кажуть, що у мусульманських країнах існує поліхромне відчуття часу, себто почуття «невідкладності» низьке, ставлення до розпорядків більш «філософське», кілька справ можуть відбуватися одночасно, в своєму, природному для них темпі («зробиться коли зробиться», «прийде час – тоді буде»).
Велику увагу авторка приділяє культурі в час революцій та війни. «Через війну люди забули, що таке культура. Якщо не почати відновлювати її зараз, ми втратимо не одне покоління. Ми мусимо повернутися до нормального життя», – вустами молодого багдадця Алі авторка артикулює проблему, властиву й Україні зараз, коли всі реформи відкладають, «бо війна», і коли на культуру знову «немає часу». Окрім вже вищезгаданих музикантів та художників, цікавим є опис перебування репортерки у «Театрі Свободи» в Палестині. Це культове місце знаходиться у таборі біженців у Дженіні на Західному березі ріки Йордан і про нього згадують як приклад мистецького спротиву ізраїльській окупації, що піднімає дражливі теми сучасності. Авторка спілкується з засновником цього театру, його акторами, режисерами. Один з хлопців, що вчиться на акторській майстерності в «Театрі свободи», 20-річний Саберу зізнається Наталі: «Ми постійно маємо думати про життя і смерть. Для нас це звично, хоча й ненормально. Щодня в новинах чуємо про загиблих. Звикли, хоча не повинні звикати».
Йдеться про так зване «compassion fatigue» – втому співчуття, яка виникає через надмірну кількість трагічних повідомлень. Хіба не це зараз ми спостерігаємо в Україні? На стінах туніських будинків учасники мистецького гурту Zwewla (з арабської «біднота»), після революції малюють графіті «Бідняки дісталися до джерела, але так і не напилися», пояснюючи ситуацію після революції, коли люди залишилися з ефемерним успіхом, проте без повноцінних змін в країні. Що робити? Музикант з Йорданії Назім каже Наталі Гуменюк: «Починати з нуля».
Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».
