У рамках проекту «Війна та культура: діалог ворогів?» письменники Юрій Андрухович, Ігор Померанцев, Оксана Забужко, Сергій Жадан говорили про те, як війна змінила нас, світ навколо, а відтак — й літературу. “Читомо” законспектувало найцікавіші цитати з їхніх дискусій, зокрема думку Юрія Андруховича про нецензурну лексику під час війни.
«Тиждень тому в Тернополі відбувався круглий стіл на тему «Література і війна». І там досить часто підкреслювався такий мотив у міркуваннях колег-письменників, що в жодному разі ми не повинні тепер собі дозволяти мову ненависті, мову ворожнечі. Тобто, ми повинні побороти темряву світлом, так би мовити. Моя точка зору була відмінна. Я думаю, що коли в об’єктивній реальності ти маєш ворога, і цей ворог — не якийсь там ідеологічний ворог, а ворог, який воює засобами фізичного знищення тебе, то ти не маєш іншої можливості, як тільки відповідати йому такими ж засобами. Тому, само собою, не можна уникнути мови ненависті, мови ворожнечі», – сказав він.
«Розповім такий приклад, який я побачив недавно на власні очі. Мені здається, він трохи стосується теми оновлення мови. Причому це оновлення не на рівні якогось письменника, а на рівні того, що починає приймати як нормальність суспільна свідомість. Опишу ситуацію. З друзями їдемо машиною з Червонограда до Львова. Вздовж цієї дороги, приблизно з такою ж швидкістю, пересувається досить довга колона наших військових. Думаю, їх везуть вже після підготовки в якомусь центрі, або, навпаки, ще тільки починають готувати. Колона така досить серйозна. Там декілька танків, БТРи, все з прапорами. І ця колона, зрозуміло, перетинає якісь населені пункти — села, містечка. Очевидно, проїзд цієї колони планувався доволі довго. І, можливо, з районних адміністрацій чи звідки, надійшло розпорядження… Чи це вже якась така ініціатива… Але вздовж доріг усюди в цих містечках стоять громадяни. Переважно, школярі з вчителями. Всі вони вийшли під національною символікою, прапорами.
З одного боку, це ніби привітання. З іншого — зрозуміло, що ці військові їдуть, і повинні з вікон бачити, що тут є ті, кого вони захищають. І ті, кого вони захищають, стоять зараз уздовж доріг, їхнього, метафорично вже, шляху назустріч смерті. Вони нагадують їм: вам є кого захищати. І це все достатньо пафосний момент. Він навіть може видаватися якимось таким фальшивим, фальшиво зорганізованим згори. Але в ньому є один момент, який мене особисто дуже втішив. Я зрозумів всю природність і спонтанність цього моменту.
Фактично всюди ці старшокласники, крім того, що вони стоять під синьо-жовтими прапорами, вони ще й тримають такі велетенські транспаранти з дуже популярним тепер написом «ПТН ПНХ». І їхні вчителі стоять поруч, їх в цьому підтримують. Тобто, я так розумію, що Путіну в цій війні вдалося неможливе — він легітимізував матюки серед найцнотливіших українців. Мат перестав вважатися якимось злочином. Звичайно, тільки у випадку, якщо він стосується лише Путіна», – зазначив Юрій Андрухович.
Джерело: Читомо
Улюблений сайт літературної критики
