«Слова, – пише Юлія Стахівська у вірші “Часослов”, – живучи на сторінках меню, ніколи не куштують усіх тих наїдків». Це дуже важливе зауваження про мову означає те, що вона насправді не є частиною фізичного світу, а всі намагання «опредметнити» її в словниках, оголошеннях про аборт чи політичній рекламі – це лише різноманітні спроби її утилізації. Задіяна в цих мовних іграх вона часто програє, слова застарівають, забруднюються негативними конотаціями чи перетворюються на нікому не зрозумілі абревіатури. З іншого боку, мова, закинута напризволяще опиняється серед анархії рослинного світу де «зелений вітер зазирає у середини соломинки слів», як це сталося у вірші «Verde». Але поет ніяк не може вплинути на застосування мови іншими людьми, він користується залишками того, що вже зазнало руйнівного впливу, уламками сенсу, сподіваючись на те, що правильне розташування цих уламків дозволить оживити давно померле. Найцікавіші слова – неіснуючі. Про них згадується у вірші «Імено», де «бджола лоскоче лапкою незапилене імено» дитини.
Юлія Стахівська у своїх поезіях зі свіжої збірки «Verde», здається, обрала саме цю стратегію – оживлення та очищення мови через підсилення її несвідомого, рослинного компоненту, тобто у цій війні проти семантики вона – на боці синтаксису, орфографії та граматики, а оскільки всі ці розділи мовознавства існують на папері, зробленому з рослин, то авторка вирішила також взяти собі в союзники і ботаніку. Поезія – це взагалі постійне знищення чужої семантики для створення своєї власної. А зброя у цьому процесі – це стиль. Якщо пам’ятати про це, одразу стає зрозумілою метафора з вірша «Secessio нас»:
Наче знак, ці зруйновані сходи, ніби їх
хтось уже прочитав.
Прочитане руйнується, переходячи зі стану ідеального у реальний, перетворюється на знак ідеї, а отже, до нього не можна повертатися, треба шукати інші, ще ніким не прочитані сходи. Проблема в тому, що новий сенс, щойно його вимовили, одразу ж утилізується та вмирає:
Все приходить, наповнене свіжим, а зів’яне,
як маки, за мить.
Тому поезія – це постійне зривання квітів сенсу та страх перед тим, що їхній запас вже вичерпався, і треба переходити на якесь інше поле, де взагалі росте невідомо що. Кожну квітку поет прискіпливо перевіряє на наявність сенсу та здатність вписатися в його новий букет. Вдається це далеко не завжди, і єдина тут надія на те, що загальна строкатість та сильний аромат зіб’ють із пантелику надто прискіпливих критиків. І треба сказати, ця стратегія працює, бо інакше у кожній мові світу народжувалося би не більш ніж по десятку віршів у рік.
Юлія Стахівська користується також і ще одною вдалою та давно випробуваною американським поетом Робертом Фростом стратегією розмови з рослинами. Її перевага в тому, що можна питати, не сподіваючись на відповідь:
Лісова ожино, кольору венозної крові,
що запеклася тут серед листя і тихо собі ростеш,
нащо тобі ніч, ти й так темна?
Якби йшлося про розмову з людиною, то довелося би або придумувати відповідь на це питання, або дозволяти додумувати її читачу. У випадку ж із ожиною одразу зрозуміло, що ніякої відповіді навіть і не передбачалося, все питання – розгорнута активована метафора, яка одночасно малює картинку та заряджає її власним ставленням автора. Втім, найдивніше у цьому вірші саме те, що Юлія Стахівська явно сподівається на відповідь ожини, вочевидь плануючи дослідження її мови.
Дослідження мови безмовних – це, безперечно, одна з тем зібрки «Verde». Наприклад, у вірші «Дім, який доглядає Жек» ремонт може існувати у вигляді кросворду, вулиця може посміхатися чомусь, про що вона мовчить, а пахучий нічний тютюн має роти, які можна заткнути, щоб вони не бовкнули зайвого. Всі ці дива, звісно, викликані тим, що мова людська вже стала непридатною для її поетичного використання у якості прямої. «Працівник Жеку» не розмовляє, а тільки крякає, у той час як старий кущ «проситься до упокоєння». Якщо розглядати вірші Юлії Стахівської у світлі теорії семантичного конфлікту, то стає зрозумілим, чому цей працівник Жеку, замість того щоб ремонтувати дах будинку, розпочав знищувати рослини. Якщо вчасно не вбити чорнобривці, вони легко можуть наговорити на кілька сторінок поетичного тексту. Тому лишається тільки порадіти, що цей працівник не здатен занурюватися під воду, бо там окуні вже створюють свій «Очеретяний літопис».
Дослідження мови безмовних – це також чудова нагода для створення нових ракурсів сенсу. Наприклад, у вірші «Кільця» зозуля, пролітаючи повз дерево, роздумує про те, чи не набридло йому займатися фотосинтезом. Цей нібито абсурдний епізод містить у собі надзвичайно потужну іронічну складову, а іронія – це передусім масштабний зсув сенсу, тому як поетичний засіб вона дуже продуктивна. Питання лише в тому, де шукати її природні джерела. Здається, Юлія Стахівська знайшла тут певну золоту жилу, хоча й не можна сказати, що вона зробила це перша. Я вже згадував про Фроста, який побудував на ній цілу поетичну кар’єру. Втім, можливості цього джерела ще далеко не вичерпані, тому для бажаючих помацати хребет бібліотеки, погладити живіт столу у районі пуповини тарілки збірка Юлії Стахівської «Verde» стане прекрасною можливістю здійснити свої давні фантазії.
