На робочому столі Антанаса Венцлови досі стоять дві капсули з нітросорбідом. Це ліки від серцевої недостатності. Він їздив до Москви із проханням приєднати Литву до СРСР, написав слова національного гімну, де вихваляв Сталіна, був відзначений Сталінською премією, орденом Леніна і помер у статусі офіційного лідера ідеологічно вірної литовської літератури у 1971 році. Через шість років його сина Томаса вислали з Литви, позбавивши перед тим громадянства.
«Національний гімн, – писав Томас Венцлова у своєму листі до Чеслава Мілоша через рік після вигнання, – суворо заборонений під час першої окупації, знов виконували на вільнюських парадах після війни, але потім його все ж таки замінили на новий, слова якого написав мій батько. Тут я маю сказати декілька слів про мого батька. Я не можу його засуджувати і не буду цього робити. Знаю, що життя в нього склалося важко».
Про що розмовляли батько і син, коли останній вже почав усвідомлювати причетність першого до катастрофи, яка спіткала їхню батьківщину? Тепер цього вже не дізнатися. Сам Томас тактовно мовчить, стіни родинного будинку-музею на вулиці Паменкальньо у Вільнюсі теж уникають цієї теми. На одній із полиць я помітив шарж, де він на коврі-літаку мчить над Парижем та Пекіном. Якось це не в’яжеться із образом відданого сталініста. Мабуть, все дійсно складалося непросто. Чи у валізі в його руках — бомба?
«Томас буває тут приблизно тричі на рік, і це досить часто, враховуючи, що він мешкає у США», – каже мені співробітниця музею Юстина. Мабуть, ці візити зовсім символічні, і в тому немає нічого дивного, адже будинок, в якому він прожив понад двадцять років, тепер — музей. Це означає, що час в ньому назавжди зупинився. Ось біля входу виставка копій малюнків Йосифа Бродського, якого так само вигнали із СРСР за п’ять років до Томаса. Таке враження, що він намалював їх щойно, і немає жодної різниці поміж 1972 та 1977 роками. Справді, кого це тепер дійсно хвилює? Розкриваю одну з книжок і бачу заголовок: «Бродский любил говорить, что “для русского человека Литва — это всегда шаг в верном направлении”». Зупинений час жартує: тепер ці слова мають справді загрозливий сенс.
На письмовому столі Антанаса — машинка Erika Naumann з російською розкладкою. Я посміхаюся, думаючи про те, що він, мабуть, міг би просто переключити розкладку на литовську комбінацією клавіш ctrl+shift. Тільки де вони? Він що — писав гімн Литви російською мовою? Чи десь є прихована литовська машинка?
Прямо перед машинкою — великий шматок Янтаря, як амулет, оберіг литовського письменника від російського алфавіту? В янтарі, здається, помітно башту Гедімінаса на холмі. Значить, у лівого сталініста Антанаса Венцлови все ж таки були націоналістичні сентименти? Чи цей янтар поставив на стіл вже його син після смерті батька?
На книжковій полиці бачу видання 1964 року «Шевченко и мировая культура». В СРСР сподівалися перетравити всі національності у котлі комуністичної ідеології, яка промовляла до «малих народів» російською, але Антанас Венцлова переклав поеми Шевченка «Кавказ», «Сон» та «Катерина» литовською. Цікаво, чи перекладав він їх із російської?
На дверях спальної кімнати, де тепер — робочий кабінет співробітників музею, досі висить постер із лютневої презентації Сергія Жадана. На ньому класик укрсучліту романтично вдивляється у непевне майбутнє української нації. Сподіваюся, він там бачить дещо значно привабливіше, ніж примарилося мені в романі «Кагарлик».
