Читач давно перестав вірити обіцянкам легендарного італійського письменника, семіотика й історика-медієвіста Умберто Еко, що «ось цей» – це вже точно його останній роман, а далі – лише тиха мирна старість серед книжок у своїй бібліотеці, зі склянкою віскі та сигарою. Еко звик гратися зі своїм читачем не тільки між рядків, а й в значно серйозніших масштабах.
Через п’ять років після публікації неоднозначного «Празького цвинтаря» найвідоміший італійський письменник сучасності презентує новий роман «Номер нуль» («Numero zero») — саме «номер», а не «число», хоча в італійській мові, в оригіналі, обидва поняття поєднуються в одному слові, адже йдеться про нульовий випуск газети «Domani» («Завтра»), над яким упродовж усього роману працює редакція з шести осіб. У журналістів є рік, аби розробити концепцію, створити власний неповторний стиль подачі матеріалу та напрацювати список потенційних джерел інформації, але пропозиції редакторів на щотижневій нараді впираються в дві умови видавців: перша — у смак читача, якого автор змальовує як середньостатистичного італійця, який «не має жодної книжки вдома», «цікавиться плітками і тим, що відбувається в приватному житті інших людей», «університетів не закінчував» – фактично, сам читач роману повинен обрати для себе, чи продовжувати тут пити віскі з Еко, а чи чекати на випуск отого нульового номеру. Друга умова — інвестор, якого всі називають «командор» Вімеркате і якого так ніхто ні разу і не бачив, але всі про нього чули; власник теле-магазинів, які нагріваються на домогосподарках, мережі готелів на узбережжі Адріатичного моря та більше двадцяти профілюючих журнальчиків: «Лікар у домі», «Сад і город», «Злочин у деталях». Той, хто може дозволити собі утримувати за свій кошт редакцію впродовж року, щоб розпустити її навіть напередодні виходу першого номеру. Хтось, хто хоче проникнути, нарешті, у світ серйозної політики, державного фінансування та банківських схем, створивши газету, публікації якої можуть бути вигідними (або навпаки) тим чи іншим політикам.
Але завжди знайдеться той, хто переверне все з ніг на голову, і жаданий важіль тиснутиме на нього самого. Можливістю обернути ситуацію на свою користь у будь-який момент готовий скористатися головний редактор Сімеі, який для цього наймає випускового редактора Колонну — головного героя роману.
Протагоніст Колонна — типовий невдаха за всіма параметрами читачів «Domani», який, замість отримувати диплом німецького перекладача, перекладав книги з німецької, перебивався вичитуванням різних рукописів, мріяв написати власний роман, «який принесе йому славу і гроші», але в свої п’ятдесят разом із редакцією працює над створенням гіпотетичної газети сумнівної якості. Колонна, імені якого ми так і не дізнаємося ( так само як і не дізналися імені головного героя Казабона в «Маятнику Фуко»), як і герой «Таємничого полум’я цариці Лоани», в дечому нагадує нам самого автора: дід героя був знайдою – так само, як і дідусь самого Еко, що і «витворило» таке дивне прізвище; він з дитинства володіє німецькою мовою, працював редактором у видавництвах. Але протагоніст «Нульового номеру» не страждає ані від роздвоєнь особистості, як Роберто де ла Грів в «Острові напередодні» чи Сімоне Сімоніні в «Празькому кладовищі», ані від втрати пам’яті, як Жан Баттіст Бодоні в «Таємничому полум’ї цариці Лоани» – він абсолютно простий, скромний італієць, якого кинула дружина через два роки після одруження.
Чоловік без відчуття дому, бо змінював місце проживання відносно запропонованого заробітку — таких десятки за лаштункам маленьких та великих видавництв. Але Колонна, у своїй мізерній і непомітний соціальній ролі, все ж виступає бунтівником, який віддає перевагу практичним знанням, а не диплому, де буде прописана його спеціальність; він готовий перебиватися підробітками, лишаючись відданим улюбленій справі, не піддаючись спокусам стабільності робочого місця та заробітної платні, що цілком могли би йому забезпечити його ж таки професійні вміння. З одного боку, Колонна — типовий головний герой Еко — трікстер, який вплутується у різноманітні історії, щоб вести за собою нас, а з іншого – він максимально наближений та відкритий до сучасного читача, знімає з себе «завіси» Середньовіччя («Ім’я рози») чи епохи Просвітництва («Острів напередодні»). Якось сам Еко в одному інтерв’ю пожартував про те, що він невдаха, бо з дитинства мріяв стати контролером у трамваї через їхні красиві кольорові сумки, у період фашизму загорівся військовим майбутнім та генеральським чином, а його дорослою мрією був прокурений напівтемний бар, де б він міг грати Smoke gets in your eyes або ж Time passing by з недопалком сигари в кутику рота та склянкою віскі на його піаніно. А в результаті Еко став тим, ким став.
Сама газета «Domani» («Завтра») — інструмент творення іншої реальності, яка моделюється невидимим інвестором. Письменник своїм текстом-памфлетом підкреслює статус інформації як найпотужнішої зброї ХХ та ХХІ століття та релятивістський характер, здавалося б, достовірних фактів. І в нас тут свій інтертекст: робота редакції «Domani» нагадує українцям простір існування російських ЗМІ, які для великої частини нашої планети створюють абсолютно інший інформаційний, але й морально-етичний вимір. «Газети наслідують читацькі тенденції чи навпаки – створюють їх самі?» — запитує в головного редактора двадцятивосьмирічна Мая Фрезія, яка є єдиною жінкою та єдиним критичним голосом раціо поміж усіх членів редакції газети, а заразом і представником тієї когорти італійської молоді, з якою можна пов’язувати майбутнє країни. Мая Фрезія — це зовсім не той невловимий жіночий образ, за яким протягом половини роману ганяються головні герою «Острову напередодні» чи «Таємничого полум’я цариці Лоани». Вона — реальна жінка, та ще й інтелектуалка! За антропологічним правилом «слабкому чоловікові — сильна жінка», Мая не тільки повертає Колонні віру у себе, а й своїм сильним характером, власним зусиллям вибудовує вісь його життєвого майбутнього. Еко вперше віддає кермове управління в руки жінці.
Колонна проводить читача за руку через розслідування його підлеглого, яке обертається навколо вбивства Муссоліні, а чи його двійника, через колізії Холодної війни, через одне з наймоторошніших місць Мілану — вулицю Баньєра, врешті, веде нас країною, яка поволі грузне й захлинається в тіньових операціях – фінансових і політичних, з неуникними моральними наслідками. Але в житті головне «вміти отримувати задоволення» — підсумовує Колонна на останніх сторінках. Еко чи не вперше тяжіє до завершеного фіналу, без його класичних засідок, зачіпок і незакритих читацьких гештальтів, він просто намагається дати пораду таким самим невдахам-бунтівникам, які намагаються хоч якось маневрувати в італійському суспільстві, що стрімголов летить у тартарари.
І десь в середині роману ми вже готові нарікати на досить поважний вік Еко та його бажання пити віскі й палити сигару, мовляв, може, краще б так і робив: роман писано окремими пасажами, короткими, сухими реченнями, і це все видається аж надто простим як для автора «Імені рози», «Баудаліно» й «Маятника Фуко». Але вже скоро потому розумієш, що текст «Номера Нуль» імітує та буквально відтворює чернетку одного з нульових номерів гіпотетичної газети. Тільки-но здавалось, що гуру інтелектуальної провокативної літератури докотився до написання журналістських бестселерів, актуальність і популярність яких розчиняється в повітрі вже через місяць — як той самий антураж вкотре обертається грою з читачем у тих самих, добре відомих еківських масштабах.
Не сумніваюсь, що пасхальні яйця, заховані на сторінках роману, будуть віднаходитися і після прочитання «Номера Нуль», коли після-смак не відпускає і провокує постійні повернення подумки до того, що так швидко (а в романі всього 218 сторінок) закінчилося. Написавши дуже сьогоднішній роман, з натяком на те, що сьогодення є найбільш близькою до нього візією скорого майбутнього, італієць все одно залишився вірним собі, і нам все ж не слід довіряти любителю сигар і віскі аж так беззастережно. Можливо, ми вже вплутані у нову смертельно захопливу гру?
викладачка української мови та літератури в Міланському державному уіверситеті, кураторка культурних проектів, перекладачка, членкиня Італійської Асоціації Українських студій — AISU.