Книжки, які ми втратили

Малі тиражі, ліквідація видавництв, неврегульована ситуація з правами на текст та їхнім наслідуванням – усе це часто призводить до того, що книжка, яка може і не лишилася непоміченою, все ж зникає не тільки з полиць книгарень, а й  із рід-ліста пересічного читача

. Особливо вразливі у цьому плані перекладні твори, оскільки часто їхнє поширення обмежено ще й правовласниками з-за кордону.

Л. Талль «Мімус» , переклад Г. Ільницької. – Факт, 2007.

«Мімус» – повість сучасної німецької письменниці Ліллі Талль, яка створює світ на межі фентезі та середньовічної ретроспекції. Вона створює історично достовірний, але все ж вигаданий, світ, де співіснують королівства-сусіди і водночас непримиренні вороги. Король одного з королівств потрапляє у полон до ворога, а його сина той задля сміху перетворює на учня придворного блазня.

Ця дитяча історія насправді досить нетипова, ба навіть темна. Вона сповнена придворних інтриг, підступів, страждання та безнадії часом трохи нагадуючи навіть писання Дж. Мартіна. Дуже яскраво прописано політичні мотиви, показано природу зради і домінування на рівні вельмож. Водночас, книжка поруч із тонким трагізмом просякнута співчуттям. Вона підштовхує читача до думки про порозуміння і прощення.

Герої прописані напрочуд талановито, а найзагадковішим і найцікавішим є придворний блазень – учитель блазенського мистецтва маленького принца Флорина. Цікаво еволюціонує і сам Флорин – головний герой книжки.

Цю повість було видано видавництвом Факт, про печальну долю якого всім відомо, досить давно. Підтримав проект «Гете-інститут» і можливо тому книжку зробили штивною – у гарній товстій палітурці, зі стилізованим «середньовічним» оформленням. Блискуче попрацювала перекладачка Галина Ільницька, що особливо помітно у відтворенні блазенських жартів та справжніх вистав-анекдотів блазня та Флорина. Пошук українських відповідників німецьких приповідок, або й творення власних – усе це виконано на дуже високому рівні.

На жаль зі зрозумілих причин видавництво нового накладу вже не надрукує, до того ж – невідомо, чи зуміє хтось інший купити права на переклад, а якщо й зуміє – то чи знайде правовласника чудового перекладу.

Ю. Ґордер «Помаранчева дівчинка», переклад Н. Іваничук. – Літопис, 2005.

Лише торік багато галасу наробила книжка Володимира Аренєва «Душниця», не в останню чергу завдяки описаному у ній мотиву смерті та прощання з померлими. Позаторік критиків сколихнула казка Мар’яни і Тараса Прохаськів «Хто зробить сніг», у якій серед іншого дітям опівадали про те, що сніг роблять білі небесні кроти – тобто душі померлих звірят. Такий мотив виявився новим та непропрацьованим у нашій дитячій літературі, адже письменники переважно уникають розмов із дітьми про смерть. Іноземні автори, щоправда, більш відверті. Приміром, не так давно у перекладі Божени Антоняк з’явилася книжка польської письменниці Барбари Космовської «Позолочена рибка», де смерть дитини є однією з наріжних сюжетних ліній.

А десять років тому в «Літописі» було видано іншу повість, яка певною мірою наводить на думки про смерть – «Помаранчеву дівчинку» сучасного норвезького письменника Юстейна Ґордера. Її герой – 15-річний Ґеорґ – несподівано отримує листа з минулого від власного батька, якого він уже майже не пам’ятає. Цей лист, який складає більшу частину оповіді, примушує підлітка заново познайомитися із батьком, пережити найважливіші роки його життя і дати відповідь на запитання, яке ставить йому тато. Запитання про життя і смерть, але яке – не скажу. Так само й не розкрию таємниці, до чого тут помаранчева дівчинка, бо раптом хтось іще зуміє цю книжку десь знайти. Хоча, це вже майже неможливо, до того ж, невідомо чи хтось колись збереться перевидавати цю повість…

Хоча і варто було б. Адже окрім мотивів пам’яті і смерті читач починає замислюватися і про власних батьків – про те, чим вони жили, що відчували, про що мріяли, коли були молодими. Гадаю, саме цього розуміння часто бракує для взаєморозуміння поколінь.

Історія на межі дорослого екзистенційного роману і підліткової прози надзвичайно оригінальна і нетипова. Про що, до речі, свідчить і обкладинка – цілком окрема цікавинка видання. Порізані апельсини на палітурці – задум і втілення Романи Романишин та Андрія Лесіва, здійснені тоді, коли про Аґрафку ще ніхто не чув.

Ш. Сільверстейн «Лафкадіо – лев, який не злякався мисливців», переклад О. Негребецького. Добра читальня – 2009.

Про класика американської дитячої літератури Шела Сільверстейна у нас майже не знають. Не допомогло ситуації й видання унікальної поетичної книжки автора «Де закінчується тротуар» (унікальної тому, що це один із небагатьох прикладів повного перекладу окремої збірки зарубіжного поета та ще й із авторськими малюнками). Але ж «дядечко Шелбі», як його називають американські діти, це знакова постать, автор нестандартних дитячих віршів, кумедних ілюстрацій-карикатур до них, а ще і талановитий прозаїк, автор надзвичайно популярної у світі казки-притчі «Щедре дерево» (досі не перекладено і не видано українською).

Але вперше познайомив українських дітей із Сільверстейном саме «Лафкадіо». Кумедна і трохи притчова, тобто – ненав’язливо повчальна – історія про лева, який не втік від мисливців, а вирішив відстрілюватися, безумовно побавить дітей і змусить замислитися дорослих. Особливо зважаючи на подальшу цікавезну долю цього лева. Додайте сюди тонку сатиру на споживацьке суспільство, раболіпство та пристосуванство, прикольні малюнки і несподівані висновки – і ви збагнете, чому цю книжку так люблять американські діти, і чому вона мала б стати так само популярною і у нас. Тим більше, що видано її було добротно, і переклад виконано на високому рівні – перекладав її ні хто інший, як «заслужений Альф України» Олекса Негребецький. Хто-хто, а він знає, як зробити текст природним і кумедним.

Щоб довести нетиповість цієї книжки, варто лише нагадати один з її епізодів – поїдання левом мисливця, який вирішив його вбити. Гам, і нема мисливця. Читати про таке настільки несподівано, що дух захоплює. І таких епізодів у книжці вдосталь.

Але знову ж – видавництва «Добра читальня» не існує вже давно – у ці дні колишній директор «доброї читальні» боронить Україну зі зброєю в руках. Відповідно і перевидань книжки, тираж якої розійшовся, не заплановано, хоча за логікою подій слід думати, що права на видання мусять належати «ВСЛ». Та чи будуть «леви» перевидавати книжку про лева, якщо на неї треба поновлювати угоду з американцями (а з нинішнім курсом валюти це проблематично), а крім того – книжка ця не «прозвучала», тобто не зуміла продати саму себе?.. Сумнівно.

…

Отакі три чудові книжки ви найпевніш уже ніколи і ніде не купите. Навіщо ж я про них пишу? Просто для того, щоб коли ви раптом помітите котрусь із цих книжок на нижній полиці у якійсь книгарні, чи у групі «Книжкова барахолка», чи просто на полиці у товариша – купіть її, візьміть почитати (і не повертайте чим довше!), адже так ви насолодитеся справді добрими книжками. Справді вартісними і мудрими книжками. І, мабуть, справді втраченими, на жаль, книжками.