Нову книжку Лілії Мусіхіної «Звичайник» важко назвати дебютом (з огляду на постійно присутність авторки в інформаційному полі), але все ж так і є: досі в неї виходили книжки етнографічні, есеїстичні, а наприкінці 2014 року світ побачила її перша художня проза. І відразу ж привернула увагу – увійшла до списків «Книжка року ВВС» (а перед тим твір – іще рукопис – отримав відзнаку «Вибір видавця» на «Коронації слова»).
«Звичайник» – це невеликий роман про пригоди кобзаря і його поводиря. А отже, він мимохіть резонує з фільмом «Поводир», що автоматично сприяє його популярності. Можна сказати й інакше – збіг появи фільму й книги свідчить про автоматичне звернення української культури до мало осмисленої й перетравленої дотепер теми кобзарства з усім її таємничим шлейфом. Цілком передбачувано й очевидно, що Лілія Мусіхіна підійшла до цієї теми так, щоб використати свій багаж знань фольклору й етнографії. Саме він, цей багаж, як на мене, й став основою книжки, її головною цікавинкою.
Сюжет «Звичайника» належить до вічної категорії дорожніх історій. Події відбуваються в XVII столітті. Головний герой – малий хлопець, син самотньої жінки, яка співає, плаче та виконує всілякі інші ритуали на похоронах у селі, і це з перших же сторінок занурює читача в хвилю фолку з магічними натяками. Устимко з якогось моменту починає відчувати незрозумілий потяг до мандрів, одного разу навіть у дивному напівсвідомому стані рушає в дорогу й проходить кілька сіл (серйозна відстань в аграрній цивілізації, й не тільки для дитини). І тут його дуже вчасно запрошує до себе на роботу кобзар Мартин. Робота – бути проводирем у незрячого співця. Старий і малий швидко потоваришували, а їхні мандри й стали суттю книжки «Звичайника»: з пригодами, дивними зустрічами, небезпеками. А ще з таємними знаннями й особливою мовою кобзарів, із цікавими звичаями їхнього «цеху», з містичними вміннями: виявляється, сліпий дід уміє битися своїм дрючком, як в американських бойовиках, а ще може міняти погоду й навіть боротися з чумою…
Цю історію покладено у вельми традиційну форму. Безумовно, в ній відчувається величезний вплив романтизму, особливо в краєвидах, у щирих і пристрасних діалогах, у картинах сутичок із надприродними силами, в особливостях використання фольклору, в народницьких стереотипних характеристиках шляхти, чужоземних загарбників і т.п. Багато чого в «Звичайнику» є й від стилістично простих реалістичних романів ХІХ-ХХ століть «зі старих часів». Тобто в якомусь сенсі книжку можна назвати стилізацією. Або переосмисленою реконструкцією. Марина Гримич у передмові спирається на термін «ретро» та анотує «Звичайника» як «старосвітський роман».
Що ж, доволі ризикований крок для сьогоднішньої письменниці – настільки зануритись у літературний дискурс минулих століть, причому дискурс добряче вичерпаний і виписаний. Багато кого цей підхід відохотить читати книжку. Проте саме «старосвітськість» дозволила Лілії Мусіхіній і підкреслити пригодницький бік книги, і начинити його цікавим, жвавим матеріалом народних звичаїв, пісень, магії (що дуже важливо – не зі стандартного набору!). Наслідком став жвавий, читабельний, колоритний та інтригуючий текст, цілком приступний для різних читацьких кіл.
Із суто романтично-пригодницької (а то й підліткової) ніші «Звичайник» часом виходить своїми алюзіями, і то не лише фольклорними. Так, молодик, із яким Устимко й Мартин зустрілися в одному з сіл і котрий назвав себе Амфібрахієм, виявився не просто хвацьким хлопцем, трохи шарлатанним «цілителем», а й «спудеєм», який полюбляє писати вірші. Якось він навіть процитував один – і стає зрозуміло: перед нами Іван Мазепа в молодості. На жаль, нескладну, проте елегантну текстуальну загадку сама ж авторка розв’язала наприкінці книги надто вже просто – герой на прощання кричить своїм друзям: «Я – Іван Мазепа!». Прагматичні причини такого повороту зрозумілі й логічні, але…
Принагідно кажучи, соціальні й політичні реалії XVII століття в «Звичайнику» не надто акцентуються (і це пішло на користь книжці). Але із окремих зауважень і натяків видно – цікаве й повноцінне життя героїв твору відбувається на тлі й усупереч постійним катаклізмам: епідемії чуми, нападам військ сусідніх країн, внутрішньому небезпечному соціальному розшаруванню. Що тільки додає актуальності книжці Лілії Мусіхіної.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
