Між світовою скорботою та вітчизняною героїкою

Перелік імен, що асоціюються з українською літературою про Другу світову війну, доволі обмежений. Рейтинг незмінно очолює Олесь Гончар із бестселером-трилогією «Прапороносці» (1946–1948). Поряд із ним височіють два Олександри. Як офіційна теза постає Корнійчук із п’єсою «Фронт» (1942), як ревізійна антитеза – Довженко з кіноповістю «Україна в огні» (1943, опублікована лише 1962). Зрештою, не так уже й погано, бо ж могли й про них забути. Адже справді, важко бодай згадати імена (годі говорити про твори чи їх прочитання) чималої кількості авторів, що писали про цю війну. Для прикладу трохи назвемо (за абеткою): Я. Баш, Ю. Збанацький, В. Козаченко, В. Кучер, Н. Рибак, С. Скляренко, Л. Смілянський, В. Собко та ін. Що ж стосується її учасників-письменників (у лавах Червоної армії перебувала десь третина спілки письменників), то ситуація ще критичніша: І. Вирган, С. Воскрекасенко, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитренко, П. Дорошко, С. Крижанівський, І. Муратов, І. Нехода, М. Рудь, М. Упеник, П. Усенко, М. Шеремет, А. Шмигельський та ін. Більшість цих імен для сучасного читача – як горохом об стіну, втім, деякі з них ще встигли потрапити до хрестоматійної дончиківської «Історії української літератури ХХ століття»: окремі короткі розділи присвячено таким поетам, як Дорошко, Воронько, Вирган і Муратов. Нині ж відсутнє поцінування їх творчого доробку виглядає доволі закономірно: твори переважно були ідентичні – парадно-патріотичні, а їх актуальність обмежувалася колом радянських читачів-сучасників, звиклих до невибагливого соцреалістичного продукту.

Ясна річ, не обійшлося на війні й без зубрів літератури: серед поетів найпомітнішими були Микола Бажан, Андрій Малишко (у творчості обох, до речі, згодом у часи хрущовської відлиги відбулися своєрідні періоди «третіх цвітінь» – сміливий відхід від соцреалістичної традиції й навернення до власної); серед прозаїків – Леонід Первомайський (чий роман-балада «Дикий мед» 1963 р. уже по-філософськи описує події 1940-х років), Михайло Стельмах (послідовно вірний соцреалістичному методу в своїх масштабних романних полотнах); професійними письменниками вже після війни стали Анатолій Дімаров і Павло Загребельний (обидва наче балансували на межі нон- і конформізму). Зрештою, класики теж не цуралися писати про війну. Всі три очільники канону різних видань «Історії української літератури» (від 1950 до 1971) – Павло Тичина, Максим Рильський і Володимир Сосюра – створили знакові тексти і в цій царині. І якщо Сосюра з «Любіть Україну» та Рильський з «Мандрівкою в молодість» і «Словом про рідну матір» пізніше за них потерпали від ревних критиків-оборонців соцреалістичного методу, то Тичині вдалося віднайти таку собі золоту середину. Модель війни, створену ним у поемі «Похорон друга», найавторитетніша дослідниця українського соцреалізму Валентина Хархун ідентифікує як «реабілітаційну». Натомість поезія «Я утверждаюсь» («Я єсть народ, якого Правди сила / ніким звойована ще не була…») – хоч і була антифашистською агіткою, втім, лунала геніально (наче карбуючи кроки) і певною мірою (якщо змінити національну приналежність ворогів) залишається актуальною в час війни сьогоднішньої.

Літературознавці стверджують, що під час Другої світової війни в українській радянській літературі відбулося чи не перше неконтрольоване послаблення лещат соцреалістичного методу, накинутого ззовні на Першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників 1934 року, спричинене як загальнодержавними дезінтеграційними процесами, втратою культурно-мистецької пильності в умовах загроженої культури (чого лишень варта спершу публікація 1944 р. поезії В. Сосюри «Любіть Україну», вручення її автору 1948 р. Сталінської премії – нагорода вочевидь авторитетніша від нашої Шевченківської, а згодом, 1951 р., цькувальна кампанії, спрямована проти нього та його твору, за буржуазний націоналізм, бо ж не випадково поет ще в 1920-ті роки розривався між «двома Володьками» – комунаром і націоналістом), так і розширенням світоглядної картини, з одного боку, завдяки проникненню іноземного досвіду (європейський елемент уже простежується навіть у такого ортодоксального класика соцреалізму, як Корнійчук, чиї сільські герої вже встигли познайомитись із благами цивілізації, побувавши у Європі), а з другого – через сильний травматичний досвід, що спричинив відповідну розстановку пріоритетів і акцентів. Власне цей травматичний досвід ідеально відображено у творах деяких шістдесятників, що належали до умовної категорії «діти війни». Втім, вдамося до хронології.

На перших етапах війни в літературі була відчутна певна лібералізація: українська національна пам’ять отримала право на реміфологізацію. Втім, із кожним кілометром просування радянського війська на захід – риторика змінювалася й набувала діаметрально протилежного звучання. До того ж напрочуд оперативно було вироблено офіційну соцреалістичну модель змалювання війни, яку відразу ж задокументували в численних репортажах, нарисах, публіцистичних статтях – журналістика розвивалась і в евакуації (зокрема в Уфі, куди офіційно переїхала Спілка письменників України, регулярно виходило кілька літературних журналів). Ця модель передбачала обов’язкову наявність таких складових у характерах позитивних персонажів: героїзм, самовідданість, майстерність, мудрість, – всі вони мали однаковою мірою виявлятися на фронті, в тилу, а також у владній верхівці. Відповідно, якщо всі ці риси було дотримано, то герої канонізувались і з них витворювався досконалий пантеон. Натомість негативні персонажі, тобто вороги, підпадали під абсолютну демонізацію. І тут слід зауважити, що «ворог» мав кілька різновидів. Класичний – нацист-фашист. Внутрішній – хитрий куркуль, буржуазний націоналіст, підступний поліцай. Зовнішній – розбещений європеєць, облудний американець, проклятущий демократ.

Ідеологічна обробка відбувалася на всіх рівнях, бо існувала постійна загроза – аж ніяк не конкретному людському життю, його якраз можна було легко принести в жертву на благо великої і могутньої Батьківщини – власне, лякала загроза всьому СРСР. Тому й ішлося про колективне начало, колективну перемогу, котру, зрештою, не варто забувати, здобули не окремі герої, а в першу чергу, …товариш Сталін. Ясна річ, після розвінчання культу особи (1956) чимало текстів підпало під цензуру саме в цьому контексті: образ головного призвідника перемоги зазнав трансформацій – ним на локальному рівні міг стати якийсь добрий Комісар, що гідно ретранслював заповіти Ілліча. Та не лише перемогу було привласнено, а й усю війну. Так, «Прапороносці» Гончара яскраво проілюстрували, як визвольна місія радянських військ на Заході в буквальному сенсі сакралізувалась, а ідеальні воїни водночас були і захисниками, і визволителями, що належали до єдиної армії-родини.

Прямою протилежність до патетично-жертовної настанови Гончара постала, за висловом Ірини Захарчук, «палімпсестна» модель війни Довженка. В ній превалюють страждання і співчуття, відповідальність і найзнаковіше – національна ідея (оприявнена і почерез територію – дії на території України, яку й винесено в назву; і почерез прізвище героя – Запорожець; і почерез реабілітацію етнонаціональних кодів, приспаних, та не загублених у колективній пам’яті). Водночас на зміну маскулінній батьківській концепції приходить материнська фемінна, де важить життя кожного члена родини, адже саме з них і складається вся спільнота. Тому рівночасно важливою до загальної перемоги (яка видається доволі сумнівною, коли йдеться про численних загиблих) стає перемога в собі – самовдосконалення. Звідси діалоги з ворогом (загалом не прийнятні у соцреалізмі), пошук справедливої правди (натяки на репресії 20–30-х рр.), можливість каяття та прощення (хоч і відносна). Чи не найтрагічнішою сторінкою у зображенні війни постає досвід відступу – у соцреалізмі про таке і не писали, й не думали.

Однак лише з перспективи років приходить найраціональніше осмислення будь-якої події. Те саме стосувалося й зображення Другої світової у літературі 1950–1960-х рр., де превалює новий кут зору і кілька напрямів. Серед масового читача популярності набула авантюрно-пригодницька проза, паралельно витворювалася література «окопної правди», все частіше виявлялися нотки пацифізму. Акцент усе більше зі сліпої героїки переходив на морально-етичну та психологічну площину. У творчості авторів-шістдесятників (у прозі це Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал. Шевчук; у поезії – Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський, І. Драч) активно почали оприявнюватись індивідуальні історії: замість героїв-воїнів головними дійовими особами ставали «діти війни», сироти, що проходять своєрідну ініціацію; жінки-вдови та чоловіки-вдівці, а образ самотності вочевидь набував наскрізності; події ж усе частіше переакцентовувались з бойової звитяги на уярмлений підокупаційний побут. Так задана згори риторика поступово змінювалася на протилежну: з вітчизняної героїки вона трансформувалась у світову скорботу, котру міг вилікувати лише час. Хоч війна залишилась у минулому, її дух не був чужий цим письменникам. Їм ще боліло, тому й писали. Як болітиме й нам: сьогодні, завтра, за кілька років. Тож чекаємо…

P.S. Висвітленню проблематики Другої світової війни в українській літературі Ірина Захарчук присвятила монографію «Війна і слово (Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму)» (2008), де зокрема простежила шлях від суворого канону, притаманного тоталітарній спільноті, до його поступового розщеплення через поліструктурованість саме в воєнні часи, аж поки «виразна опозиційність українських шістдесятників до пафосно-героїчної стратегії совєтської міліарної доктрини продемонструвала її спрофанованість, вичерпаність і не функціональність». Зверталася також до модифікації соцреалізму в цей період Валентина Хархун в одному з розділів монографії «Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації» (2009), простежуючи рух від «пануючої парадно-романтичної» до «трагічної візії війн». Зрештою, останнім часом серед сучасних літературознавців осмислення воєнної проблематики набуває нових обертів, тож цілком імовірно, що незабаром відбудеться чергова хвиля ревізії минулого досвіду.