Для сприймання поетичних текстів не обов’язкове особисте знайомство з автором. Тому, знайомлячись із віршами Ігоря Астапенка, мав перед собою лише тексти на поверхні аркушів.
Часто тексти цього автора творяться виносячи на поверхню аркуша співзвуччя слів, звукові метафори, завжди випадкові (чому підтвердженням було б порівняння їхніх еквівалентів у якійсь іншій мові), і внаслідок цього текст автономізується, стає присутнім тільки на поверхні білого аркуша паперу – за цим текстом нічого немає, позатекстова реальність відсутня.
Вірш стає неконкретним, абстрактним, як є абстрактними і звукові метафори, які можна розглядати як згорнене римування («повіки віялом вій», «не тінь голосу декого дикого», «як чорний дим із землі пнеться ліс догори догори ліси догорай дорогий», «гола синь голосінь», «глину глевку в тіло глека», «час то не хоче під спиною плину згорблячись плісняву пісну зчищати із себе», «кисень скисає і душно мов шкірі під нігтями в’язнуть як в’язні у клітках грудних … гуснею тягнеться кисню кисіль», «монотонність мене мій сон їсть», «у тканинних водоймах в обоймах обіймів заниткованих вод», «босонога виснага», «я всоте всотую його своїм єством», «ніч на підході ми на підводі десь у підводді сутінків», «згіркле горло», «у багатті багато диму», «у пошуках НЕБО НЕ БОГ», «стріхами страху вислизує втеча», «синіє осіннє насіння піску», «зморене море», «лишає лишай і слину», «ста лиць столиці»). І метафори, творені завдяки граматичному родовому відмінку («на оголених віхах аскези», «у буцегарні нашого спокою», «босі п’яти останнього світла», «дроти переляку», «страхом обвуглилися ніздрі печер»).
Отакі поетичні засоби свідчать про випадковість, необов’язковість промовленого.
Межі рядків не відсікають наступні слова (завдяки знакам пунктуації), тому образи / висловлювання щоразу набувають багатозначності. Це подібне до подвійної лексеми «м(т)істо», яка одночасно означає і місто, і тісто. Можна зауважити, що творення метафор відбувається на обмеженому полі (реальності?): «зуби очей», принцип, досі неприйнятний та уникненний, навпаки, «цінність» метафори вимірювалася досі віддаленістю реалій одна від одної (метафоризація зінґерівської машинки для шиття і корови, як, пригадується, у когось із сюрреалістів).
Поезія Ігоря Астапенка недермінована, це не відтворення навколишньої дійсності (навіть у розділі «Щільник: пейзажі»), не вираження внутрішнього психічного світу – це поезія чисто асоціативна: вірш породжується сам із себе, із лексем (не реалій позатекстових), вживаних у тексті, які експлікують інші лексеми на підставі випадкової співзвучності. Інтенціями випадковості мотивується і вживання десемантизованої лексики – слів без їхнього значення, важливою є тільки їхня звукова оболонка.
Асоціації часто залучені з поверхневої свідомості, з того, що найшвидше спадає на гадку («ти давно вже хотів міс оцю», «розіп’ятись мов карамболь об горло склянки з коктейлем», «сьогодні ввечері буде весело горіхи потонуть в глінтвейні», «тридцять мене кімнатами місяця вештаються на людей фігур воскових натикаючись», «шкварчить оселедець на кухні сім’ї кавказців», «зуби твоїх очей поїдають мої зелені очні яблука»).
Подібні особливості образотворення поширені останнім часом у поезії. Чи це через невимогливість авторів, а чи це постмодерне вирівнювання між собою усіх реалій світу – без ієрархії та ступенювання. Не будемо, читачу, вважати це недоліком (за якими критеріями?), а лише характерною особливістю.
Випадкові, отже, абсурдальні асоціації витворюють абсурдальні тексти, не даремно в одному із віршів пригадується беккетів Ґодо.
Достосовуючи визначення поезії Гайдеґґера як «дверей до істини буття» до віршів Ігоря Астапенка, та дещо його перефразовуючи, можна сказати, що ці вірші – закладені наглухо двері до буття, і хоч у пресупозиції цього нового виразу і міститься поняття дверей, але ж вони не відчиняються ані досередини, ані назовні.
Тимчасово?
Назавжди?
