50 відтінків пекла

Книга Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіце» – яскраве свідчення того, наскільки тонким є шар культури та цивілізованості у людині, а під тим шаром навіть не тваринні інстинкти, а швидше, сам диявол.

Опис табірного життя (це стосується і нацистських концтаборів, і комуністичного ГУЛАГу) вже має свій канон, у якому треба розповідати про жах та відчай, про перебування за межею людських можливостей, про досвід, який виявляється тягарем, що ламає хребет. Апофеозом цього канону є твори Варлама Шаламова, який настільки яскраво змалював пекло концтабірного життя, що здавалося б, тема може вважатися закритою і нічого нового вже не створиш. Можлива інверсія канону, як у фільмі Роберто Беніньї «Життя чудове», який зробив комедію про життя в нацистському таборі. Однак Тадеуш Боровський, до речі ще до Шаламова, описав своє перебування в Аущвиці в стилі, який зараз багатьом нам знайомий за книгами «Повсякденне життя…». Отже «Повсякденне життя Аушвіцу» позірно виявилося не таким вже страшним, як здавалося. Тобто крематорії димлять, ешелони з нещасними, яких привезли на страту, їдуть один за одним, але при цьому життя триває, іде собі і старожилів табору не помітно ніяких метафізичних прозрінь. Бо коли треба виживати, то не до метафізики.

Ті, хто у таборі давно (а це можна з’ясувати за номерами, при строгих німецьких порядках ув’язнені мають номери з наскрізною нумерацією і що менша цифра на номері, то більше людина прожила в таборі), вже звикли і до крематорії, й до ешелонів, сприймають їх як звичні фактори життя, як сонце чи дощ. Сьогодні сонце світить сильно, а крематорій димить потужно, але це не є причиною для якихось міркувань чи переживань, це даність. Життя в таборі триває, не звертаючи уваги на весь навколишній жах. Люди торгують (для простих ув’язнених головна цінність їжа, а табірна адміністрація вже більше націлена на речі), люди виживають, люди пишуть листи і отримують посилки з волі. При цьому, якщо ти захворів, то тебе відправлять до газової камери, всі про це знають і ніхто особливо не переймається, бо таки правила гри.

Навіть більше: кожен новий ешелон з майбутніми смертниками – це джерело великої радості в частини «таборитів». Бо в ешелоні буде багато їжі, яку охоронці дозволять забрати собі. В ешелоні, вщент набитому людьми, будуть і трупи, але трупи в Аушвіці нікого не лякають, тут все настільки просякло смертю, що смердюче тіло нікому не зіпсує апетиту. Потяг прибув, новачків вивели (хто ходить) або винесли (мертвих та хворих), розібрали їх їжу і чекають на наступний потяг. Буває, що серед смертників зустрічаються родичі чи знайомі. Один із ув’язнених, що працював біля газових камері, відправив туди свого батька, й нічого. Життя таке, що хтось відправляється до камер, а хтось відправляє. Пощастило – користуйся. Страшно? Сумління? Бог? В Аушвіці немає ані сумління, ані Бога, а головна чеснота там – наїстися сьогодні і вижити взагалі. Ось люди і виживають. Грають за нелюдськими правилами гри, встановленої табірною адміністрацією. Жодних думок про те, що правила погані. Навіщо думати про те, чого не можеш змінити? Краще спробувати вижити.

Не менш вражають і смертники, тисячі і тисячі, яких привозять з усіх кутків Європи в межах «остаточного вирішення» єврейського та інших питань. Люди не могли не чути щось погане про Аушвіц та інші табори, але люди сподіваються. Хтось на те, що не може нація з такою культурою, як німецька, опускатися до тупого вбивств, хтось покладається, що йому пощастить. Люди беруть в останню подорожі багато речей, цінності, продукти і нацисти дозволяють їм це робити. Бо легше повірити, що все буде добре, коли тобі дозволили узяти кілька валіз. Люди їдуть у переповнених вагонах, де помирають найслабші, люди проходять через первинне сортування, де відбираються ті, кого залишать працювати і ті, кого відправлять в газові камери. І тут вже можна здогадатися, що відбувається, але приречені на смерть воліють думати, що їх дійсно везуть на санобробіток. Вражаюча сцена, коли матір відпихає власне дитя і кричить, що це чуже, бо з дитиною дорога лише в газову камеру, а молоду, бездітну жінку можуть залишити для роботи.

Це абсолютне, тотальне знелюднення, яке руйнує навіть, здавалося б, найміцніший зв’язок матері та дитини. До чого треба довести жінку, щоб вона покинула власне дитя на смерть, аби тільки врятуватися? Як у космосі великі маси зірок і галактик викривляють час та простір завдяки гравітації, так і всю людські закони і настанови викривляються, припиняють діяти в диких, нелюдських умовах. Хтось зможе докорити тій жінці за її вчинок? Те, що виглядає страшним в звичайних умовах, стає звичайним в умовах страшних. По той бік добра та зла людина перестає бути людиною, перестає швидко й незворотньо. Спочатку хочеться сказати, що людина перетворюється на тварину, але потім розумієш, що це образа для тварин. Людина радше стає уособленням зла. І великий гріх людини і її ж перевага у величезних адаптивних можливостях. Всюди життя і на війні в концтаборі, всюди людина призвичаїться, навчиться не помічати і не думати зайвого, оточить себе мурами побуту і простих проблем, на кшталт виживання. Книга Боровського свідчить про те, що навіть у пеклі людина швидко призвичається, поділиться на тих, хто у чавунах чи на сковородах, та тих, хто підкидає дрова, організує чорний ринок, буде торгувати, інтригувати, жити. Бо людина не бачить життя чорним чи білим, людина бачить життя у відтінках і саме ці відтінки, забезпечували плавний перехід, дозволяли героям Боровського виживати серед царства смерті, у справжні геєні вогняній.

Під враженням від книжки я спробував дізнатися щось про автора, про якого, на свій сором, не чув. І біографія самого пана Тадеуша виявилася не менш вражаючою, аніж його книга. Тадеуш Боровський народився в Житомирі в польській родині. Його батько був арештований як ворог народу, а Боровському разом із братом пощастило виїхати до Польщі, де він почав займатися поезією. Потім війна, німецька окупація, арешт, потрапляння до табору, страшний досвід тамтешнього виживання. На якомусь етапі Боровський став затятим комуністом, навіть намагався відхреститися від своїх книжок, а потім, після арешту свого приятеля, Боровський наклав на себе руки, розчарувавшись у комуністичній Польщі. Можливо, я помиляюся, але, здається, однією з причин такого різкого вчинку був табірний досвід Боровського, який знав: людина призвичаїться до всього. І до тоталітаризму, і до тотальної брехні, і до арештів друзів. Так потроху, відмовляючись то від одного, то від іншого, людина не помітить, як відтинками сірого доплентається до абсолютної чорноти, що валить димом з крематорійних труб. Боровський відмовився гратися за чужими, нелюдськими правилами, підкріпивши це рішення своїм життям. Факт, який додає ще одного виміру цій вражаючі книзі.