Коли починався Майдан і просиналася країна, усі, хто вболівав за її незалежне майбутнє, зі солодким щемом у серці, крадькома витираючи сльози, спостерігали, як найменші дітлахи – наступне покоління, надія нації та держави – розмахують синьо-жовтими прапорцями, дружно чи поодинці вигукують «Героям слава!» й тоненькими голосами виспівують «Ще не вмерла». Сплеск дитячого патріотизму й нині гріє на фронті тисячі військових. Тільки в цьому піднесеному хорі юних голосів усе частіше чути нотки, що насторожують. Діти швидко звикли до факту: у країні війна. Вони дивляться телесюжети про героїв, пишуть їм листи й грають в ігри, де тепер уже вони в героїчній ролі захищають Україну. Але коли 4–5-річний малюк завзято чеканить «Слава Уклаїні!», наставляючи просто на тебе іграшковий автомат, від його погляду, сповненого захвату й азарту, хочеться кричати! Невже й це покоління знову буде уявляти війну як героїчну пригоду?! Невже війна – ця жахлива виразка цивілізаційного розвитку – і справді невикорінна?
Читайте тут:
12-річною дитиною я хотіла війни! (БараБука)
Улюблений сайт літературної критики
