Нобеліанти з літератури в Україну зазирають нечасто. Тому, коли у фейсбуці побачила запрошення на зустріч із Маріо Варгасом Льосою, попри деякі вагання, пов’язані із катастрофічним браком часу та хворою на бронхіт дитиною, – вирішила їхати. Спілкування вживу жодним чином не порівняєш із переглядом ютубівського запису.
Ще під час Майдану сама собі пообіцяла: віднині ловитиму кожну можливість, пов’язану із виходом поза суто український контекст. Ми просто зобов’язані вириватися із провінційності, стежити за сучасним світовим літературним процесом «із перших рук»! Занадто довго наші попередники, замуровані совком і «руссім міром», такої нагоди не мали.
Тверезо оцінивши ймовірну кількість слухачів, вибралася заздалегідь, і навіть морально готова була стояти у проході. Звісно, за двадцять хвилин до початку всі місця уже зайняті, а у проходах – натовпи «стоячих». Ну але ми не горді, запросто можна втулитися й на підлозі, тож шукаю собі закуточок і сідаю. Вже за п’ять-десять хвилин «сидячі» шматочки вільного простору теж закінчуються, і лишається хіба пожартувати у соцмережах про ще не зайняті люстри. Позаду мене підтискає сумкою іноземка – із боків – такі ж як ото я «сидільці», що намагаються розминутися руками, ногами і головами. Але ніхто не нарікає – аякже, самі знали, куди йдемо.
Найцікавіше починається зі стартом самої акції. Письменник говорить, як йому й належиться, іспанською. Але перекладу… нема. Безпорадно озираюся довкола: бачу, незначна кількість щасливчиків дістає навушники синхронного перекладу. Чорняві іспанці слухають із задоволенням. Решта, як і я, спантеличені.
Гм. Через кілька хвилин, усвідомивши всю глибину ситуації: я тут цілковито «замурована» натовпом, мови не розумію, ні у кого поблизу навушників нема, щоб бодай спитати, про що йдеться, – намагаюся достукатись до організаторів. У записці, йменованій «крик душі половини залу», прошу про гучний переклад зі сцени. Бачу, як мій папірчик мандрує із рук у руки і таки втрапляє до українських модераторів. Бачу – читають, щось між собою радяться і… махають головою: «Ні». Тут мені уже стало геть сумно.
В афіші, що гуляла інтернетом, чітко вказано було: вхід вільний. Анічого про «мова заходу – іспанська», чи «кількість приладів синхронного перекладу – незначна».
Сяк-так, пригнувшись і стиснувшись, продираюся до виходу. Зустрічаю там знайомих колег по нещастю. Виявляється, можна дочекатися, коли хтось із обраних власників чарівного пристрою занудьгує й вирішить піти. Але навушники дають – увага – лише взамін на документ!
Дякувати Богу, революція в Києві скінчилася. Час, коли йти столичними вулицями було вкрай небезпечно, – теж. Дні, коли паспорт обов’язково брала із собою на «раптом що хоч опізнають», – минувся. У анонсі зустрічі таких дрібниць, як «а перекладач ми вам дамо тільки взамін на паспорт» – теж не передбачено.
Одна людина канючить: «А можна я вам – якщо з’явиться вільний пристрій – ключі від квартири взамін покладу?». Ні. Володарі слова зрозумілого лишаються невблаганними. Утім, спроби ще якогось натурального товарообміну й так не мають сенсу – навушників банально нема: ні зараз, ні за двадцять хвилин до початку, як то було у моєму випадку.
А тепер власне те, що хотілося сказати: невже про такі елементарні речі не можна було подбати? Якщо акція розрахована на знавців іспанської – чому про це ні слова у анонсі? Якщо кількість приладів обмежена – чому не було запрошень, як то роблять у решті світу на захід від нашого кордону? Буквально нещодавно я повернулася з Кракова, і там на Конрадівському фестивалі теж були зустрічі з відомими іноземними авторами. Але поляки заздалегідь роздавали запрошення, тож ні з місцями в залі, ні з навушниками проблем не було. І, звісно ж, там нікому навіть на думку не спадало просити «паспорт у заклад». Паспорт, про бажаність якого так само не попередили.
А чому би, зрештою, усвідомивши прокол і помітивши, що слухачів набагато більше, аніж розраховували – не зробити почерговий переклад зі сцени? Так, повільніше, несучасно, але ж зате усі зрозуміють!
Я довго прилаштовувала хвору дитину. Їхала півтори години в один бік зі своїх дальніх околиць. Відклала всі нагальні справи – і…
Якщо ми хочемо жити у притомній країні – не обов’язково відразу чинити подвиги, йти на фронт, перевертати світ. Це не кожному під силу. А от просто не кинути сміття під ноги. От не поїхати на червоне світло. От, зорганізовуючи гарний захід, елементарно подумати про людей, що на нього прийдуть, із повагою поставитися до їхнього часу. Сподіваюся, так і буде наступного разу. Сьогодні ж я повернулася засмучена, сердита, втративши кілька годин, так і не почувши Льосу.
