Українському письменнику майже не можливо уникнути Польщі. Навіть якщо дуже постаратися, замкнути вуха, очі, язик – польська мова просочується крізь пальці, проступає поміж літер кирилиці – і на четвертий день перебування в мовному середовищі ти починаєш усіх розуміти. Так само й із книгами. Роззираючись у краківській книгарні, я всюди натрапляла на знайомі з перекладів імена. Поезія, проза, репортажистика, ба навіть дитяча література.
Польща манить: країна, ледь-ледь відмінна від нас, – але якій удалося перенести точку опори із в’язкого комуністичного минулого до європейської леткості.
Якось так склалося, що я чи не єдина з-поміж своїх друзів у Польщі досі не була. Тому ідея літературного туру через Люблін-Варшаву-Краків видалася дуже привабливою.
Що таке цей тур?
Власне, знайомитися з культурною інфраструктурою Польщі зібралася групка молодих літераторів, арт-менеджерів і журналістів. Маршрут відкриттів, попри спільну насичену програму (виступи, зустрічі, відвідування культурних установ, участь у Конрадівському фестивалі) – у кожного свій.
Організатори – Центр літературної освіти спільно з Іриною Вікирчак.
За яке бабло? З боку Польщі було максимальне сприяння – з нами охоче зустрічалися і ділилися досвідом «за так». Дорогу-хостели-харчування довелося проплачувати самим.
Трохи позаздрити…
1.
Бібліотеки (а кожна територіальна громада мусить, за законом, утримувати власну) – сучасні, прозорі, кольорові. Вони перетворюються на культурні локації ширшого значення – тут і презентації, і мовні курси, і майстер-класи, і різноманітні лекції. В Інституті книжки розповіли про особливо успішну програму: поляки цілеспрямовано створюють читацькі клуби при бібліотеках. Отак собі зібратися гуртом, обговорити новинку – ніби й не казна-яке новаторство, але ж працює!
І, до речі, перш ніж рушати з дому за потрібним томом, можна перевірити в інтернеті: а чи є він? А у котрій саме філії?
Та й інші культурні установи – незгірші. І представники їхні говорять мовою людською, притомною, жодних тобі віночка з-за рогу чи шароварів із-під поли.
2.
Поетична премія імені Шимборської, яку вручають удруге. Чудовий модерний зал, вхід за запрошеннями і у вечірньому вбранні. Церемонія розроблена зі смаком, але водночас дуже й дуже представницька: ще б пак, президент Польщі з дружиною, міністр культури – присутні, пряма трансляція в телевізії, безліч журналістів – теж, сума премії – значна, суспільний резонанс – максимальний. Після представлення п’яти номінантів настає урочистий момент: цього разу лауреаткою стає Юлія Гартвіг. Фанфари, спецефекти, ЗМІ… Але все вишукано, тонко, ніжно.
3.
Невеликий Люблін, за кількістю населення не надто більший за наш Чернігів. Безкоштовний буклет, у котрому зібрані анонси культурних подій за місяць, містить понад сто сторінок дрібного шрифту. Лише серйозних фестивалів нарахувала 40. Маю дачу неподалік од Чернігова, на якій проводжу літній сезон. Скільки разів уже бувало: нам із чоловіком випадає вільний вечір, а єдине, куди можна піти – кіно із голлівудським блокбастером.
Милі дрібнички
1.
Йдемо осінньою алейкою у центрі Кракова. На лавочках обабіч – qr-код із віршами польських поетів. А у одній із кав’ярень – симпатичний «домофон», натиснувши кнопки якого можна почути запис голосу Мілоша, Шимборської… Гарно.
2.
Конрадівський літературний фестиваль. Усі акції, на котрих удалося побувати, вражали кількістю публіки: охочих потрапити і послухати, м’яко кажучи, багато. Чималий зал – переповнено. Аудиторія зацікавлена, уважна. Хто там казав, що література на Заході перетворюється на вузькоспеціалізоване хоббі?
Акунін
Ну – Акунін то Акунін. Для декого зустріч із ним у рамках Конрадівського фестивалю лишилася найяскравішим враженням. Мені – цікаво, але не більше. Коли йшлося про його «творчу лабораторію», книги – так. Коли про ситуацію політичну – гм. Видно: йому справді боляче, у що перетворюється російське суспільство, неодноразово казав про нестерпну атмосферу Москви, про потьмяніння. Але… Із прямого запитання із залу: якби ви раптом стали на день керівником Росії, віддали би Крим? – Акунін «з’їжджав». Видно – оддавати не хочеться. А коли він почав осмислювати те, що відбувається зараз, у категоріях іспиту для російського суспільства, який воно (їхнє суспільство) все одно колись та складе – стало мені геть сумно. Поки цей умовний «руссій студєнт» перескладатиме свої завалені екзамени, скільки наших хлопців погине?
Най-най
Приватне помешкання Чеслава Мілоша. Не є воно ні музеєм, ні відкритою територією. Але нас по знайомству пустили. І поки особистий секретар Мілоша Аґнєшка Кошинська відповідала на наші питання, не полишало дивне відчуття особливої зустрічі із поетом. Ще б пак – нам дали потримати його речі: чорнильну ручку, напівстертий олівчик, сторінки рукопису, книги, телефонний записник, лупу, і… навіть нобелівський диплом.
Можна було зазирнути у морозилку Мілошевого холодильника. Можна – подивитися на вигляд із його вікна на ошатний дворик, оповитий плющем. Перше, що я зробила, вийшовши з будинку – рішуче попрямувала до книгарні за тисячесторінковою «цеглиною» – збіркою усіх Мілошевих віршів польською. Ми не можемо прочитати всі книги на світі, лише ланцюжок особистих зустрічей вибудовує наш шлях – від автора до автора, від рядка до рядка.
Польще, мені було добре з тобою. Мілоше, я з вами, здається, зустрілася.
