Патрік Модьяно: квест тривалістю в життя

Франція уп’ятнадцяте одержала літературного нобеліанта. Ставши країною, громадян якої найчастіше вшановували цією відзнакою. На другому місці Сполучені Штати Америки, на третьому – Велика Британія (зрештою, що виводить на перше місце таки англійську мову, аж ніяк не французьку, тож першість Франції – позірна). В один ряд із Фредеріком Містралем (який жив у Франції, але мріяв про створення іншої незалежної держави й навіть писав іншою мовою), Роменом Ролланом, Анрі Берґсоном, Роже Мартен дю Ґаром, Андре Жидом та ще дюжиною інших видатних письменників, говорити про яких можна із захватом і безкінечно, став Патрік Модьяно, досить сміливо названий Нобелівським комітетом «Прустом сучасності». Варто зазначити, що сам Марсель Пруст, славетна епопея якого виходила друком у 1913-1926 рр., нобелівки не отримав. У цей час відзначали таких авторів, як данець Генрик Понтоппідан та іспанець Хасинто Бенавенте. Тож порівняння з Прустом з вуст установи, яка свого часу того ж таки Пруста й не помітила (як «не помітила» багатьох інших – Жана Жене, Джеймса Джойса, Ерве Ґібера), лунає, принаймні, глумливо. Проте, хай там як, Модьяно віднині – нобеліант…

Жан Патрік Модьяно (Jean Patrick Modiano) народився 30 липня 1945 року – одразу по Другій світовій війні. У цьому є певна іронія, адже саме Війна і Окупація згодом стануть головними героями його творів. Заможний рантьє, який працював на журнал Vogue, а згодом дозволив собі присвятити життя винятково літературі, подумки постійно повертається у болісне минуле своєї родини. Хіба це не фатум? Трилогія Окупації – романи «Площа зірки» (La Place de l’Étoile, 1968), «Нічний патруль» (La Ronde de nuit, 1969) та «Кільцеві бульвари» (Les Boulevards de ceinture, 1972) – стала миттєвим успішним початком літературної кар’єри юного (23-річного) Модьяно. Він залишив посаду у Vogue (саме з погляду глянсового видання юнак спостерігав за доленосними для Європи подіями 1968 року) і занурився в письмо.

Парадоксально, але ключовою в творчості Модьяно є постать не так його власна, як іншої людини – батька письменника. Альберто Модіано – син тосканського єврея, який вів справи в єгипетській Александрії – народився у грецьких Салоніках, пізніше перебрався до іспанського Каракасу, а згодом до Парижа, де спочатку вів мирне життя антиквара. Напівфранцуженкою була його мати (бабуся письменника Модьяно), тож вибір Парижа не випадковий. Альберто Модіано знався з чорним ринком, умів обходити закони, тож Окупація і закон 3 жовтня 1940 року, спрямований проти євреїв, його не зачепив. Він змінив документи, став Альдо Модіано і розпочав співпрацю з одним італійським банком, що постачав СС. Таємна колаборація зробила батька майбутнього письменника мільйонером.

Навряд чи хтось здивується, що такий «татусь» зник у перші ж роки звільнення Франції від нацистів. Щоправда, його ніхто не переслідував, майно не конфісковували, але Альдо Модіано зник. Виринав час від часу, зраджував матері, але як батько, як член родини – усунувся цілковито. І письменник, у якого з часом виросте маленький Патрік, шукатиме татуся в усіх своїх текстах. Його, а ще свого братика Руді – але про це пізніше.

Татко зник, лишилась матуся. Луїза Колпейн була бельгійкою. З тих бельгійців, які, бездоганно володіючи французькою мовою, ставляться до неї зверхньо, плекаючи в собі барвистий мемлінґівський океан фламандської ідентичності. Луїза Колпейн була актрисою театру та кіно. Грала у фільмах Жана-Люка Ґодара та виставах за творами Франсуази Саґан і Жана Пуаре. Її цінували, власне, за незрівнянний фламандський акцент. Не дивно, що значно пізніше Модьяно зазначить, що рідною (французькою langue maternelle, себто «материнською») мовою вважає саме фламандську. Мати-акторка не дуже переймалася вихованням синів (на той час народився на два роки молодший за Патріка Руді), спочатку віддавши їх під опіку своїх батьків, а згодом – подружці у провінційному містечку Жуї-ан-Жоза. У період 1949-1962 рр. майбутній письменник переходить від «в’язниці» до «в’язниці» (так він називає пансіонати, ліцеї й колежі, де його «замикали»).

У 1957 році від лейкемії загинув братик Руді. Так уся родина – тато, мати, брат – перетворилася на суцільну лакуну. Цю «білу пляму» згодом заповнювали інші. Насамперед – новий мамин приятель письменник-сюрреаліст Реймон Кено, один із співзасновників угрупування УЛІПО, «сатрап» Патафізичного колежу. Ще один «не помічений» Нобелівським комітетом. Утім, у текстах Модьяно марно шукати сліди сюрреалізму, математизму Кено та штучних «ігор розуму» УЛІПО. Хоча один із критиків і відшукав «код»: у п’яти різних романах п’ятеро різних персонажів, які живуть за різними адресами (звісно, в Парижі), користуються одним і тим самим номером телефону. Гаразд, нехай то буде «слідом Кено»…

Автор «Зазі в метро» став фактично «хрещеним батьком» Модьяно у літературі. Саме Кено ввів його до елітної видавничої тусовки: регулярних коктейлів для обраних у нетрях видавництва «Ґаллімар». Саме завдяки Кено, який став першим читачем рукопису «Площі зірки», перший роман майбутнього «нобеліанта» побачив світ. Пізніше буде протекторат і вплив Андре Мальро – цього колоса французької культури, людини, яка створила нинішній бренд «Франція». Мальро був близьким приятелем Бернара Зерфюсса – батька дружини Модьяно. І навіть став свідком на весіллі, яке відбулося у 1970 році.

Відтоді Модьяно методично писав і видавав романи (один на 3-4 років), кіносценарії (найвідоміший – до «Лакомба Люсьєна», стрічки Луї Малля, номінованої на «Оскар» у 1975 році), пісні (для Франсуази Арді та Режін), збирає премії. Останніх у нього аж 11 (купно з «нобелівкою»).

Чим пояснити успіх творів Модьяно? Темами? Окупація та колаборація. Авжеж, у 1970-х, коли починався його творчий шлях, болісні переживання власного непростого минулого було у Франції в моді. Чого не скажеш про нинішні покоління французів. Проте таких, як Модьяно, було чимало. Можливо, річ у формі? Детективоподібний сюжет, віртуозне володіння мовою, стиль, близький до сіменонівського, а ще кафкіанський Париж – місто, яке одночасно обожнює й ненавидить кожен француз. Стиль? Для Модьяно характерне детальне опрацювання образів, які, втім, ніби залишаються в серпанку тексту, подібного до гри, до майстерної фальсифікації-реконструкції, квесту. Спочатку сторінки, які ви гортаєте, здається типово французьким продуктом ХХ століття, все ж поступово, ніби у затьмареному часом люстрі, проступає сором’язливе віддзеркалення, що, встидаючись, прикриває страмні місця – ознаки літературної статі. Тексти Модьяно просякнуті втомою від світу, марною спробою впорядкувати безлад (і впорядкувати себе); письменник методично копирсається в історії, у спогадах, але – складається таке враження – ніяк не може знайти… «Я все життя пишу одну книгу», – зізнається він у «нобелівському» інтерв’ю. Зрештою, як і всі ми, але в Модьяно романи складаються в одне гомогенне ціле – навіть відверто автобіографічні, писані десять-п’ятнадцять років тому, не вибиваються з ряду.

Присудження Патрікові Модьяно премії та вовтузіння довкола цього факту скидається на гру. «О, для мене це була така несподіванка! – вдавано скрикує письменник, якого інтерв’юер Нобелівського комітету нібито «довго шукала». – Я дізнався про це на вулиці, мені потелефонувала донька». «А де саме Ви були?», – з незрозумілої причини уточнює інтерв’юер, свідомо включаючись у гру. «Поблизу Люксембурзького саду», – доводить до її відому новоспечений нобеліант, тим самим ніби перетворюючи самого себе на персонажа-блукальця власних романів.

Неоднозначно на присудження премії відреагували деякі ЗМІ по той бік Ла-Маншу. Премію дали не конкретно Модьяно, а Франції загалом, – вважає The Telegraph. І зазначає, що деякі твори нового лауреата кілька десятиліть не друкуються у Великій Британії через антисемітські пасажі. Премію дали Модьяно тільки тому, що хотіли провчити Філіпа Рота, – пише The Guardian. Гадаю, це жарт, хоч і правда, що Рот щороку напередодні вручення «нобелівки» подається до бюро свого агента в Нью-Йорку, де сидить і з нетерпінням чекає на звістку з-за океану…

Що ж до Модьяно й України, прогноз такий самий, що й з іншими лауреатами: видадуть одну-дві книжки, ажіотаж спаде і про автора швидко забудуть. У нас так завжди. Минулорічну лауреатку Еліс Манро перекладено в кожній країні Європи, десятку назв стоять на поличках книгарень – а спробуйте-но знайти їх в українських книгарнях українською мовою. Натомість Умберто Еко та Харукі Муракамі, які вже не перший рік прагнуть «нобеля», у нас повно. Парадокс? А може, закономірність: «нобелівку» дають не за масовість, а за якість. За літературну майстерність. За володіння словом.

P.S.: Про прізвище нобеліанта. Я подаю його так, як вимовляють французи – Модьяно, – адже все своє життя автор прожив у Франції. Натомість прізвище батька письменника подаю як «Модіано» (наголос на другому від кінця складі), бо він був і усвідомлював себе італійцем. Не претендую і не наполягаю, адже традиція вже склалася…