Американець із Донбасу

Коли років десять тому я згадав ім’я Віталія Кейса у розмові з одним своїм приятелем-літературознавцем, мій співрозмовник зазначив, що не певний, чи насправді хтось із таким іменем існує. Мовляв, це може бути псевдонім когось із діаспорних письменників чи критиків. Тоді я не мав чим спростувати його сумніви, та через кілька років на мою електронну адресу надійшов перший лист від пана Віталія. Згодом наше листування набрало непоганого темпу, потім стало нерегулярним і останні роки два поступово занепадало, аж поки підтвердилися мої найгірші підозри: мій адресат назавжди відійшов у зону недосяжності. Ця трагічна подія сталася 9 вересня 2014 року.

Про нього небагато відомо в Україні. Насамперед тому, що Віталій Кейс не належав до україністів, не мав широких контактів з українським гуманітарним середовищем. На початку дев’яностих, коли багато діаспорних науковців, викладачів транспортували західний інтелектуальний продукт до найпрестижніших українських вузів, Віталій Кейс взяв відпустку за власний рахунок і поїхав… на Донбас. Не до Києва, Львова чи Харкова, а в Слав’янський педагогічний університет. Один із курсів, який він там читав, – література української діаспори, присвячений переважно творчості Нью-Йоркської групи.

Він народився 24 листопада 1935 року в селі Дружківка поблизу Слав’янська (земляк Олекси Тихого). Ціла родина, як згадує в автобіографічному есеї «Одісея одного донбасівця» літературознавець, зазнала переслідувань енкаведистів. У тридцятих роках батьки Віталія спілкувалися російською мовою, але єжовське тюремне перевиховання зробило з тата українського патріота, подібно як нині національна свідомість жителів Донбасу зростає внаслідок кривавих діянь ще одного кремлівського карлика. У сім років Віталій Кейс перейшов із російської мови спілкування на українську, на вимогу батька діти все життя спілкувалися між собою українською. Під час Другої світової війни родина, втікаючи від «визволителів», опинилася в Німеччині, де в місті Гайденау хлопець закінчив народну школу і вступив до гімназії. Наприкінці 1950 року родина емігрувала до США. Ще школярем В. Кейс брав активну участь у суспільному житті, належав до українських молодіжних організацій, дискусійного шкільного клубу, в складі якого у 1953 році на запрошення «New York Times» виступав у телепрограмі, де відстоював право української нації на державність. Згодом він закінчив Лонг-Айлендський університет, здобувши ступінь бакалавра англійської мови і літератури, та аспірантуру Нью-Йоркського університету, де спеціалізувався на англійській літературі XVII століття. Працював у відділі порівняльного літературознавства Нью-Йоркського університету, в міському коледжі Джерзі Сіті, а з 1984 року – в Ратґерському університеті.

Моє листування з Віталієм Кейсом тривало від 2009 року, відколи я завершив свою дисертацію про поезію Юрія Тарнавського. Кейс приятелював із Тарнавським, він є автором єдиної діаспорної передмови до збірок Тарнавського, разом вони уклали добірку перекладів американських поетів, останніми роками літературознавець опублікував іще кілька статей про Тарнавського-прозаїка. Я впевнений, що він писав про Тарнавського не тому, що вони були друзями, а навпаки – вони були друзями, бо обоє орієнтувалися на мистецтво, котре не знає національних обмежень. Наскільки я знаю, його дослідницькі інтереси в українській літературі були досить обмежені. Але при цьому він вибирав найоригінальніші поетичні здобутки – як то, скажімо, «Соняшні клярнети» Павла Тичини та «Свідок для сонця шестикрилих» Василя Барки. У літературі англійською мовою (та й не тільки англійською) він більше мав куди розігнатися, тож і теми його публікацій значно ширші. Ось коротенька бібліографія відомих мені праць Віталія Кейса:

Коротка антологія найновіших американських поетів. Переклали Віталій Кейс та Юрій Тарнавський // Сучасність, 1977, № 7-8.

Роздуми над поетом [про Роберта Лоуелла] // Сучасність, 1978, № 1.

Азимути // Tarnawsky Yu. This How I Get Well. Тарнавський Ю. Ось як я видужую. – [без зазн. місця]: Сучасність, 1978.

Про “Свідка для сонця шестикрилих” (З промови на святкуванні Василя Барки 22-го червня 1996 р.) // Світовид, 1996, № IV.

Like Blood in Water by Yuriy Tarnawsky // The Ukrainian Weekly, 2007, № 33.

Дещо про Короткі хвости та про інші кавалки: новелі Юрія Тарнавського в екзистенціяльнім контексті // Кур’єр Кривбасу, 2009, Квітень-Травень.

Болючий фестиваль // Всесвіт, 2008, № 3-4.

Пісня невинности і пісні досвіду: парадоксальна візія Вільяма Блейка // Всесвіт, 2009, № 1-2.

Стенлі Кюніц: лавреат американської поезії // Всесвіт, 2009, № 9-10.

Зауваги до роману Вальтера Скотта “Квентін Дорвард” // Шекспірівський дискурс. Вип. 1. – Запоріжжя, 2010.

Гамлет і Фауст: параболи модерної людини // Ренесансні студії. Вип. 14-15. – Запоріжжя, 2010.

На жаль, я володію бібліографічною інформацією не про всі отримані від Віталія Кейса статті. Декотрі зі своїх старих матеріалів (або доповідей) він надсилав, не зазначаючи, де саме вони були опубліковані чи виголошені. Це стосується, наприклад, статті за назвою «T.S. Eliot and John Milton’s Language», доповіді «A Perspective on Charles Olson’s Poetics» з середини 60-х рр., доповіді «Symbolist Musicality: The Clarinets of the Sun», виголошеної 1976 року на конференції американістів. Перші два матеріали не перекладені на українську, а доповідь про Тичину автор, перекладаючи, вирішив значно розширити, та оскільки вік людський розширити не вдалося, то український варіант залишився незавершеним.

Останніми роками Віталій Кейс дуже плідно працював над поетичними перекладами. Здійснив переклади віршів Вільяма Блейка (Всесвіт, 2009, № 1-2), поеми «Любовна пісня Дж. Алфреда Пруфрока» Томаса Стернза Еліота (Всесвіт, 2008, № 7-8), поезій Пола Пайнса (Всесвіт, 2010, № 3-4), Дейвіда Ігнатова (Всесвіт, 2008, № 3-4), а також есею Марка Твена «Проклята людська раса» (неопубліковано). Смерть перервала працю над перекладом «Кантерберських оповідань» Джефрі Чосера та статтею про творчість Марка Твена.

Віталій Кейс залишиться в моїй пам’яті дуже доброзичливим співрозмовником, уважним читачем, одержимим літературою, фахівцем із широкими літературними зацікавленнями. В одному з листів він писав, що якби не література, то, напевно, здурів би: ні в чому більше він не бачив сенсу свого існування, хоча це не означає, що він не цікавився іншими сферами. Хіба міг він не переживати за долю України, за політичну ситуацію в світі, якщо його племінниця Александра посідає одну з чільних позицій в демократичній партії США? Бувало, він ділився своїм досвідом читання фізичних журналів; зацікавлення фізикою відображено і в його літературознавчих публікаціях: зокрема, в рецензії на збірку міні-романів «Like Blood in Water» Ю. Тарнавського він порівнює стиль письма прозаїка з теорією струн.

Від часу виходу на пенсію (здається, 2003 р.) мешкав у селі Лексинґтон, за 145 миль від Нью-Йорка, біля річки та лісу, з котрого в гості приходили лисиці, олені, ведмеді та койоти. Жив із дружиною Танею Кейс, котра віднедавна звільнилася з праці в Науковому Товаристві ім. Т.Шевченка у США. Інші родичі проживають окремо, примножуючи свої і так визначні успіхи в різних галузях.

Попри те, що нагода написати про Віталія Кейса випала дуже сумна, мені не хочеться завершувати цей допис монотонним сумом. Старий професор, як я відчував по його листах, був не проти того, щоб і при біді пожартувати чи згадати щось веселе.

Одна з таких історій, котрі він описував, стосувалася його знайомства з поетом-сюрреалістом Девідом Гаскойном. Наприкінці п’ятдесятих років Гаскойн виступав у Нью-Йоркському університеті, отримуючи за годину такої акції гонорар у розмірі 7 тисяч доларів. Віталій Кейс у той час працював викладачем англійської та американської літератури в коледжі, де також очолював гостьову програму для письменників. Слухання віршів поета-сюрреаліста підштовхнуло Кейса на такий сюрреалістичний жест: по завершенні виступу Гаскойна він підійшов до маестро і наївно запитав, чи не міг би той виступити в невеликому коледжі… з гонораром у розмірі пляшки пива. Гаскойн, звичайно, був заскочений такою прямолінійною пропозицією, але спитав, як до того коледжу добратися. Наступного дня весь коледж був здивований не менше: Девід Гаскойн прибув до коледжу зі своєю дружиною та… двома ящиками пива. Заняття в коледжі було скасовано, працівники їдальні подавали закуску, літературне паті тривало до пізньої ночі.

Рік тому Кейс писав, що підтримував дружні стосунки з Гаскойном до самої смерті британського поета у 2001 році. Тепер, гадаю, вони знову зустрінуться, там де час є безмежний, поезія є усім, а розмір гонорарів не має значення.