Історії про шпигунів переживають серйозну та системну кризу. З огляду на це несподівана реанімація шпигунських історій саме в нинішній Україні виглядає чим завгодно, але не випадковістю.
З ким асоціюється літературний шпигун насамперед? Правильно, Джеймс Бонд, агент 007 із ліцензією на безкарне вбивство ворогів демократії, вигаданий британцем Яном Ланкастером Флемінгом у 1956 році. Сам автор, до слова, мав стосунок до британської військово-морської розвідки, тож цілком володів матеріалом. Інший англійський письменник, Девід Корнуелл, більше відомий як Джон Ле Карре, так само числився в штаті розвідок МІ 5 та МІ 6. Свої знання вивороту спецслужб він використав, аби створювати романи, котрі дегероїзують, навіть дегуманізують роботу таємного агента.
На зламі 1950-1960-х років виходять і бойовики Флемінга «З Росії з любов’ю» й «Доктор Но», і драми Ле Карре «Шпигун, котрий повернувся з холоду» та «Війна по той бік дзеркала». Джеймс Бонд стріляє та любить пишногрудих красунь, герої Ле Карре – розуміють безглуздість й трагізм усіх воєн у нібито мирний час. Проте обидва автори чітко бачать ворога: Радянський Союз із його сателітами.
Коли в 2006 році після півстолітньої перерви романи про Бонда повернулися в літературу, кастинг авторів здійснювали спадкоємці Флемінга. Книги авторства Себастьяна Фолкса, Джеффрі Дівера та Вільяма Бойда залишають брендового шпигуна в декорація 1960-х. Але серед ворогів, на вимогу часу теперішнього, з`являються, крім або замість росіян, радикальні ісламісти. Тим часом Ле Карре у «Таємному пілігримі», створеному на початку 1990-х, розширив коло ворогів цивілізованого світу – ними могли стати й ставали громадяни будь-якої країни. Умова ж зарахування до ворожого табору лишалася незмінною: треба бути або колишнім комуністом, або – носієм комуністичних ідей. Разом із тим комуніст не конче мусив бути росіянином за національністю.
Поки Україна була в складі СРСР, ми разом із читачами інших «братніх республік» не могли вчасно читати Флеміга, Ле Карре, а також – Фредеріка Форсайта, романи Міккі Спіллейна про секретного агента Тайгера Мена, «шпигунські» цикли Джеймса Чейза, а також менш відомих Еріка Емблера, Жерара де Вільє (створив французьку версію Бонда – агента SAS князя Малко Ланге, один із останніх романів називався «Вбити Ющенка!»), та інших «ворожих» авторів. Російська радянська література пропонувала шпигунський роман переважно у форматі творів про розвідників у фашистському, рідше – білогвардійському, і ще екзотичніше – бандерівському тилу.
Для прикладу останнього можна згадати насамперед роман Миколи Далекого (Алексеєва) «По живу та мертву воду». Сам автор, чиє життя теж було певним чином пов’язане з радянськими спецслужбами, значну його частину жив та працював у Львові, тож мав доступ до відповідних архівних матеріалів.
Шпигунські історії, побудовані на актуальнішому, ніж війна, матеріалі, в СРСР писав майже одноосібно Юліан Семенов, «тато» Штірліца. Після вдалої екранізації видавничим хітом тривалий час лишався роман Олега Шмелева та Ігоря Востокова «Помилка резидента». Один-єдиний раз, на початку 1970-х, видали шпигунський роман Грівадія Горпожакса «Джин Грін – недоторканий», про агента ЦРУ, котрого перевербував КДБ, де за складним «не нашим» псевдонімом ховалися Василь Аксьонов, Овідій Горчаков та Григорій Поженян. У тогочасній Україні лише популярний Ростислав Самбук, віддавши данину військово-шпигунському жанру в «Ювелірі з вулиці Капуцинів», «Бронзовому чорті» та ще майже десятку творів, написав на сучасну йому тематику лише один – «Гіркій дим», про агента КДБ на українській службі «Радіо Свобода». Він же долучився до «бандерівського» циклу романом «Жорстокий ліс», засилав чекістів у тил націоналістів у «Ненависті», силами тих же чекістів зупинив «Останній заколот».
Цей досить розлогий екскурс має на меті довести очевидне: для повноцінного шпигунського роману потрібен сильний зовнішній ворог. Саме тому радянський шпигун не трансформувався в російського після 1991 року. Вчорашній антагоніст – Захід – раптом став другом. Лише після приходу до влади Володимира Путіна жанр почав відроджуватися, і то – переважно у вигляді серіалів про спецслужби.
Якщо перші – «Батьківщина чекає» («Родина ждёт») та «Звіздар» («Звездочёт») ще можна було споживати й українцям без шкоди для психіки, надалі агенти ФСБ, ГРУ, КДБ, ЧК та НКВС зробили все можливе, аби Україна сьогодні мала на Сході те, що має. І хоча в жанрову літературу сценарії не втілилися й подібні книжки не стали для частини українців чимось сакральним, російський виробник повернув шпигунські історії разом із зовнішнім ворогом у сучасний контекст саме через телевізійне кіно. На цьому фоні відповідні західні, передусім – американський сегмент масової культури явно пасе задніх.
Звернути увагу на українські новинки, що підпадають під визначення шпигунського роману, варто саме з огляду на згадані вище фактори. По-перше, навіть книги про Джеймса Бонда мали ознаки політичного роману. Джон Ле Карре, а особливо – Грем Грін навіть ставили політичну складову вище за шпигунську. «Прес-центр» і «ТАРС уповноважений заявити…» Юліана Семенова – це вам не флемінговські «Діаманти вічні». Бо головне в цих та інших творах – діалоги героїв, представників різних країн, систем та світів, моделювання ситуацій, роздуми про подальшу долю цивілізацій з огляду на боротьбу за сфери впливу й таке інше.
Сучасних українців переймають ці питання. До них додається гостра потреба в самоідентифікації та пошук власного місця в глобальних процесах, котрі стали викликами для людей на початку нового тисячоліття. Додайте сюди політизацію суспільства, і ви зрозумієте, чому шпигунський, точніше – шпигунсько-політичний роман представлений українськими авторами значно ширше, ніж той же детективний.
За тематикою запропоновані твори легко діляться на три категорії. Зокрема, роман прес-секретаря Служби зовнішньої розвідки України Олександра Скрипника «Особлива територія» (Київ, «Ярославів Вал»),- написаний на документальній основі твір про минуле української розвідки. Пропонується історія розвідника-нелегала Федора Хілька (у романі – Хільченко), котрий працював у Західній Німеччині в 1960-х роках. За структурою роман побудований на фрагментах мандрівок у часі. Оповідь переносить нас то в дитинство героя, котре пройшло поблизу Кам`яної Могили на Запоріжчині, то – в часи Другої світової війни, де читач бачить, як молодий розвідник бере «язиків», то – до ФРН, де резидент виконує завдання під виглядом комерсанта Вальтера Раймера. Як того вимагають закони жанру, минуле наздоганяє ветерана розвідки у вигляді давнього знайомого та колишнього ідеологічного ворога. Завдяки якому молодого українського розвідника вдається врятувати, влаштувавши необхідну й дорогу операцію.
Звісно, Федір Хільченко – ас розвідки, шпигун-профі. Та коли читаєш, відразу виникає доречна аналогія з НКВД, МГБ, КГБ… Ці структури були фундаментом радянської репресивної системи. Таким чином, навіть працюючи не заплічних справ майстром, а нелегалом у ФРН, герой все одно вірно служить радянській владі. Звісно, це не применшує його професійних якостей. Але погодьтеся: радянський розвідник у наш час навряд чи може стати для українських читачів своїм.
Сьогодення українських спецслужб постає в романі журналіста Богдана Кушніра «Помста оперативника розвідки» (Львів, «Апріорі»). Моделюється інша ситуація, в якій головний герой Антон Чумак – офіцер російської зовнішньої розвідки. Тобто, ми бачимо лігво ворога зсередини. Можемо спостерігати, як працює його потужний розвідувальний центр, названий у романі «віварієм», яким керує жорсткий та безкомпромісний полковник Зербіно. Чумак та його невеличка група отримують завдання взяти в жорстку розробку немолодого журналіста, в минулому – військового, литовця Олександра Габрілайтіса. Від нього слід незрозумілим поки що чином тягнеться до тих, хто взявся освоїти російські мільярди, інфільтруючи в керівництво певних західних країн російських же агентів впливу. Мета – створення лояльних до Росії політичних груп, котрі забезпечать імперії такий собі «пояс стабільності».
Антон, досліджуючи зв`язки Габрілайтіса й намагаючись зрозуміти, чому і яку саме ставку робить на нього Кремль, несподівано для себе розгадує багатоходову оперативну комбінацію. Котра все пояснює, навіть подальшу трагічну загибель Габрілайтіса – виявляється, диявольський план Росії передбачає інфільтрувати агентуру в Європарламент, в перспективі повністю зробивши його кремлівською маріонеткою.
Сюжет не показує протистояння української та російської розвідок. Хоча сам оперативник Антон Чумак потрапляє в Україну у відрядження, визнаючи: аби шпигувати тут на користь іншої держави, особливих зусиль докладати не треба. Автор у такий спосіб демонструє очевидне: професійність та консолідованість імперських спецслужб на фоні українських, розкладених, деморалізованих, готових до поразки. В Україні за чаркою дуже добре та густо вміють говорити про державу та її проблеми. Але слова на ділі лишаються словами. До чого ми добалакалися – видно тепер. Тим більше, що роман писався в 2013 році. Нічого нового з огляду на теперішню ситуацію. Жодних відкриттів. Проте при певному бажанні його можна назвати пророчим.
Нарешті, недалеке майбутнє України та наших спецслужб моделює у своєму романі «Остання справа полковника Принципа» (Київ, «Самміт-Книга») фаховий політичний аналітик Сергій Постоловський. Автор переносить читача в 2040 рік, але навіть там наші спецслужби не можуть похвалитися потужністю, патріотизмом та бажанням працювати на свою державу. Втім, професіонали та патріоти лишаться такими навіть за чверть століття. Один із них – молодий, сорока ще нема, полковник СБУ Іван Принцип. Він отримує завдання розшукати зниклого десь в Україні американського резидента. Разом із напарником Григорієм Стрижаком він починає аналітичну роботу, висуваючи та відкидаючи версії, аби нарешті зупинитися на єдино вірній. Метод приносить плоди, Принцип із Стрижаком знаходять причини зникнення американця Римаха, по ходу розбираючись із конкурентами із іноземних розвідок – ті йдуть паралельним курсом. Але Стрижака вбивають, підставляючи при цьому Принципа. Загибель друга перетворює встановлення істини й помсту ворогам уже не справою державної ваги, а особистою справою молодого й досвідченого розвідника, котрий відмотує сюжет назад і пояснює, хто стоїть за всіма драматичними подіями. А також Проте політика стає для автора в певний момент важливішою за гострий сюжет. Бо значну частину роману приділено докладному поясненню, чому Україна майбутнього вкотре опинилася в сфері геополітичних інтересів країн-гігантів. На момент виходу книги – весна цього року, – значна частина цих прогнозів активно обговорюється в ЗМІ, на телебаченні й у соцмережах як здійснені факти. Текст писався з квітня 2011 року по листопад 2012-го, проте автор уже тоді чітко прописав анексію Росією Криму як втілений акт агресії. Й загалом подібних втілених у наше нинішнє життя припущень дворічної давнини читач знайде в тексті досить багато.
Будемо чесні перед собою – тиражі українських романів мізерні для того, аби вплинути на чиїсь уми й серця, сколихнути соціум, спричинити суспільні дискусії. Шпигунських історій, котрі водночас є політичними детективами, і, беручи ширше, політичними романами, це так само стосується. Але все ж таки більшість з них свою функцію виконує – окреслює ворога, не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього.
Автори не закликають полювати на відьом, як це робив у середині 1990-х Леонід Кононович – в його книзі «Довга ніч над Сунжею» присутні всі елементи шпигунського роману, проте він тоді був один і руками свого героя, детектива Оскара, закликав «мочити» російських диверсантів всюди, де бачиш. Проблема лиш у тому, що Кононович писав занадто емоційно, аби дозволити собі й нам розібратися, чому російських агентів та їхніх посіпак так багато довкола. Пропоновані тут твори показують: успішно протистояти ворогу можна лише тоді, коли його визначаєш. Та знаєш, де вона, його «кощієва смерть». Власне, Олександр Скрипник у своїй «Особливій території» доводить – радянська розвідка та контррозвідка працювала успішно, бо знала, хто ворог і як йому протидіяти. З сьогоденням та майбутнім, за Кушніром та Постоловським, не все так просто…a
