Літо. Ірпінь. Голобородько

Ірпінь. Парк Будинку творчості Спілки письменників. Меморіальні місця, переважно пов’язані з українською радянською літературою. У мене ж свої спогади: донедавна (до переїзду у Ворзель) тут відбувалися Семінари творчої молоді видавництва «Смолоскип». У двотисячні та дві тисячі десяті в цих будиночках із колонами, в парку й альтанках я знайомився з моїми колегами, молодими поетами, ми не лише в різні способи розважались, а й вигадували всілякі спільні творчі проекти, десь, зрештою, просто народжувалося тривале приятелювання, десь інтимні стосунки… Я не ідеалізую семінари, але вони були важливі. Було багато всього, і все – під мій улюблений акомпанемент потягів на залізниці, що м’яким півколом оминає цей парк.

26 липня я вперше з тих часів (ха, «з тих часів» звучить – ніби минуло років сорок) побував у Будинку творчості. І то не через «ностальгійний туризм». В Ірпені вже близько тижня живе видатний сучасний український поет Василь Голобородько. Кажуть, він довго не хотів поповнювати ряди біженців цієї війни. Аж нарешті загроза життю (як від не надто розбірливих обстрілів, так і від уваги «контррозвідки» бойовиків) стала настільки очевидною, що не залишалось іншого виходу, як виїхати з Луганська. Ще день-два – і зробити це було б уже нереально.

26 липня поетка і журналістка Любов Якимчук організувала візит молодих поетів до Голобородька в Ірпінь. Крім неї, приїхали Богдан-Олег Горобчук, Карина Тумаєва, Мирослав Лаюк, Вано Крюґер, Галина Танай, Наталка Боровик, Елла Євтушенко, польська поетка і перекладачка з української Анета Камінська, білоруський поет Сергій Прилуцький та автор цих рядків.

Прохолодний і пахкий парк (принаймні, таким він здається на тлі інших локацій цього гарячущого дня). Трохи равликів на стежках. Крива ледь жива альтанка на галявині. Мені її не дуже шкода, бо свого часу рідко в ній бував. Ми з Голобородьком намагаємося знайтися, бо плутаємо корпуси, біля яких маємо зустрітися. Люба постійно дзвонить то йому, то батькам у Первомайськ – за її рідне місто саме точаться жорстокі бої…

Нарешті – зустріч. Василь Голобородько дуже небалакучий, видно також, що він тут не зовсім у своїй тарілці. Але не назвеш його й «убитим горем»: усміхнений, іронічний.

Ми заходимо на чай у їдальню. Поряд – зали, де відбувалися круглі столи Ірпінських семінарів. У Голобородька теж свої спогади: тут і він кілька десятиліть тому на аналогічних зустрічах, організованих Спілкою письменників, знайомився з колегами.

Залишаючи Луганськ, пан Василь майже не взяв із собою книжок і рукописів. Узяв чернетку вірша, якого дороблятиме тут. Залишив рукописи колись розпочатих і досі не дописаних текстів. Або, наприклад, нову, зовсім відмінну від попередньої «актівської» версію «Українських птахів в українському краєвиді». Бідкається, мовляв, зібрав матеріал про 365 птахів, для «календарного рахунку», аж тепер декотрі з них забрано разом із Кримом. Ми переконуємо не зважати: вернуться, прилетять! Не взяв Голобородько й що почитати, тому ми привезли йому всіляких книжок, зокрема й своїх.

Немає враження, що всі ці важливі речі він позалишав у надії повернутися за кілька днів. Василь Голобородько з приводу відсутності Луганська під державним контролем навіть не дуже політкоректно жартує:
–    Добре, хоч не голосуватимуть!
А серйозно каже трохи інше:
–    Українська держава ніколи не давала мешканцям Донбасу зрозуміти, що вони живуть в Україні.

Проте, за його спостереженнями, справжніх прихильників ЛНР і ДНР там зовсім небагато, справжні бойовики приїхали ззовні.

Ми оглядаємо портрети і погруддя у вітальні головного корпусу, біля більярдного столу (дуже зворушливі ці неодмінні більярди в радянських письменницьких установах). Упізнаємо далеко не всіх. «Мабуть, Каганович!», – жартує Голобородько з приводу якогось нерозпізнаного літератора на полотні. «На жаль, ні», – відповідає йому Вано Крюґер. Своєю чергою ми згадуємо, як ґречно підставляли погруддю Тараса Григоровича пляшку пива чи вина або хоч скляночку, щоб не почувався обділеним…

Імпровізовані читання в іншій альтанці. Ця стоїть добре. І це тішить, бо саме в ній я бував найчастіше. Василь Голобородько читає з привезених нами на автограф книжок і антологій із його текстами. Принагідно згадуємо найновішу антологію Київської школи поезії, не востаннє через її смішну обкладинку – з Олімпійським стадіоном. Потім по черзі читаємо ми. «Сторонній» слухач лиш один. Старший чоловік, який не захотів назватися. Він також письменник і також тут живе. Спочатку він агітував молодь за «чисте кохання», сиріч сексуальне утримання до шлюбу, а потім слухав вірші. Щоправда, витримав недовго.

«Почуваюся відірваним від своєї нормальної обстановки», – каже пан Василь. – «Звісно, це впливає на творчість, як впливає все, що з нами відбувається. Але писати спеціально вірші про ці події я абсолютно не хочу».

Цікаво, чи увінчається якимось результатом виголошена Оксаною Забужко ініціатива з висунення Василя Голобородька на Нобелівську премію? Дуже хотілось би. Наразі ж потенційний претендент на Нобелівку живе дуже скромно. Вхід до його приміщення, де ми прощалися, обставлений імпровізованою «верандою» з целофановими стінами. Рядком, ніби патрони, на столі лежать його сигарети. Випадково зачепивши, хтось із нас ледь не ламає старий стілець, на якому міг сидіти ще, до прикладу, Михайло Стельмах. Тут Василь Голобородько житиме принаймні до середини серпня – на цей час, спасибі Спілці письменників, є чітка домовленість, а далі поет поки що не зазирає.

Попрощавшись, ми сперечаємося, чи йти купатися, чи їсти. Моя пропозиція купатися, на жаль, програє. Ми йдемо вулицею Стельмаха в бік вокзалу. Ще годинка – і де б не перебував Василь Голобородько, він точно почує звук електрички, бо його в Будинку творчості чути скрізь. У ній ми повертатимемося до Києва.