“Росіяни прийшли на землю, яка не любить українських націоналістів, зі своїм націоналізмом – російським. А так не буває, щоб у регіоні, де століттями формувався певний людський тип, головною рисою якого є принципова відсутність інтересу до національних питань, раптом взяли і зацікавилися масово месіанством, богоспасенністю і винятковістю сусіднього народу. Попри його безперечну близькість і кровну й напозір тісну мовно-релігійну єдність. Тому й не пішли в “ополчение”, тому покрутили біля скроні, тому відповіли байдужістю на палкі заклики Ґіркіна”, – пише у Facebook Андрій Бондар.
“Донбаської антиукраїнської фронди вистачає тільки на те, щоб дозволити недовго потоптатись у себе на голові. Але російська ідеологія ДНР-ЛНР із двоголовими орлами і корогвами з ликом Христа – це очевидний прорахунок. Вона неприваблива і незрозуміла. В Донбасі живуть “тутешні” люди, полонені радянським минулим. Їм на Росію, за великим рахунком, так само пофіг, як на Україну. Дике Поле.
Бо, як писав поет Ніколай Домовітов, у далекі радянські роки,
“Не Украина, и не Русь,
Боюсь, Донбасс, тебя боюсь”.
Тому що денаціоналізовані люди, які поколіннями ходять під Богом у шахтах і копанках, не можуть не мати природної душевної недовіри до чужих ідеологічних конструкцій. Перепрошую за численні заперечення.
І от парадокс у тому, що ця денаціоналізованість Донбасу, яка не дозволяє йому долучитись до українського проекту і на яку ми завжди нарікаємо в розмовах про цей регіон, виявилася шансом для України після приходу туди великодержавних російських людей. І, будуючи після війни стосунки з цими людьми, слід пам’ятати ці слова: “Не Украина, и не Русь”. Жоден націоналізм там ніколи не переможе”, – переконаний він.
Улюблений сайт літературної критики
