До питання про державну політику книжкової сфери

26 червня відбудеться конференція на тему «Державна політика книжкової сфери: новий шанс для України», яку організовують ГО «Форум видавців», Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів, Українська бібліотечна асоціація, Наукова бібліотека Києво-Могилянської академії, Міністерство культури України за підтримки Програми «Культура» Східного Партнерства ЄС, Фонду Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», Інституту книжки (Польща), Польського Інституту у Києві, Громадського радіо.

Можливо, зараз, після подій на Майдані, уперше в новітній історії України настав час, коли видавці, книгарі, бібліотекарі, літературні критики, менеджери літературних подій можуть донести до влади свої ідеї стосовно того, що потрібно зробити для створення повноцінного книжкового ринку. Маю надію, що на сьогодні видавничо-книгарська братія, попри певні “тусовки” та особисті інтереси кожного, є достатньо згуртованою для того, щоб виступити перед владою з узгодженими вимогами.

Я впевнена, що протягом конференції буде висловлено чимало цікавих думок і сформовано багато пропозицій до уряду й парламенту, але хотілось би висловити на цю тему одну тезу он-лайн. Власне, це речі, відомі всім у книжковій сфері, але важливо розставити певні акценти.

Протягом усього періоду Незалежності можновладці робили вигляд, що дослухаються до видавців і книгарів у плані законодавства в книжковій галузі, — і, припускаю, певні видавці лобіювали свої інтереси. Однак це не могло йти на користь українському книжковому ринкові загалом і спричинити системні зміни в цій галузі. Реальних кроків так ніколи й не було зроблено. У 2006 році при КМУ було створено Міжвідомчу комісію з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження, але, як і всі ініціативи, впроваджені за Ющенка, все це перетворилося на роздування бюрократії і знову ж таки жодних системних змін не відбулося. Висновки Парламентських слухань на тему “Проблеми розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні”, проведених 15 травня минулого року, немає потреби розглядати серйозно — за тодішньої влади у книжковій сфері, як і в інших галузях, можна було чекати тільки на чергове “покращення”.

Сьогоднішня влада в особі віце-прем’єра Олександра Сича нібито розгорнула активну діяльність у плані книговидання і книгорозповсюдження. Було відновлено ту саму Міжвідомчу комісію з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження, яку створили 2006 року. До складу Комісії, як повідомляє Урядовий портал, входять представники Держкомтелерадіо, Мінекономрозвитку, Мінфіну, Міндоходів, Мінкультури, Міносвіти, провідних видавництв, національних бібліотек, письменники тощо.
Створено робочі групи за чотирма напрямками. Комісія була уповноважена створити малі комісії навіть в областях при облдержадміністраціях, і Держкомтелерадіо має координувати їхню роботу.

Утім, є загроза, що ця робота — від малих комісій до центральної — буде проводитись у найкращих традиціях ющенківської влади, себто імітуватиме діяльність, аби можна було відзвітуватися про те, що щось та й робиться. Насправді ж українські видавці та книгарі далі будуть борсатись у невигідних умовах книговидання та книгорозповсюдження і робити добру міну при поганій грі.

Останніми роками учасники всього ланцюга книжкової галузі, а часом і можновладці активно нарікають на те, що в Україні відсутній престиж читання, що люди, особливо молодь, надають перевагу спілкуванню в соцмережах, а не читанню книг. Можна почути й скарги, що держава виділяє мало коштів на розвиток книговидання і книгорозповсюдження. Але не треба себе дурити, що кошти від влади чи престиж читання можуть дозволити книжковому ринкові функціонувати повноцінно. Головна (системна) проблема — та, що цей ринок не захищений від агресивного книжкового ринку сусідньої країни.

Всі книжкові мережі в Україні, крім мережі книгарень “Є”, належать російському бізнесу. Всі ці мережі дуже неохоче працюють із українськими видавцями: не беруть на продаж їхніх книжок або беруть дуже мало — назви та кількість примірників можна порахувати на пальцях — і ніколи не розраховуються. Якщо зважити на те, що в Україні у принципі мала кількість книгарень (чимало українських міст із населенням у менш ніж 50 тис людей узагалі не мають жодної книгарні), то стає зрозуміло, що місць для збуту українським видавцям більш ніж бракує.

Це означає, що, по-перше, українські видавці не можуть дозволити собі великих накладів. Як результат, собівартість кожного примірника вища, ніж могла б бути при тій кількості накладів, що забезпечувала б усіх потенційно зацікавлених. Часто україномовні книжки дорожчі за російськомовні суто через те, що ареал поширення російської (не в Україні, а загалом у світі) — більший, ніж україномовних, відповідно, наклади російських книжок у рази вищі. Нам байдуже, якими є наклади книжок російських видавництв, але нам важливо, щоб книжки наших видавництв знаходили свого читача. Немає сумнівів у тому, що потенційно цих читачів значно більше, ніж маємо зараз, але їхній доступ до книжок вітчизняних видавництв обмежений — саме через те, що ринок заполонений книжками російськими.

По-друге, українські видавці нерідко змушені відмовлятися від вартісних проектів — наприклад, від певних перекладів з іноземних мов, оскільки бояться брати на себе ризик. Так само закордонні видавці нерідко відмовляються продавати українським видавництвам права на своїх авторів, бо не можуть погодитися на малий наклад, знаючи, що населення цієї країни — більше 40 млн (очікують з українського боку махінацій). Як результат, велика кількість важливих авторів зі світовим іменем проходять повз нас, а ми в цей час нарікаємо, що стоїмо на узбіччі світових процесів. Переважна більшість перекладних книжок — це ґрантові проекти й після того, як видано і продано один наклад, навіть за умов попиту на книжку, наступний наклад не друкується. Можна стверджувати, що український ринок перекладів — не системний, а спорадичний.

Отже, питання не стільки в тому, чи є належна реклама книжок і книгочитання як такого, чи є Держкомтелерадіо, яке робить держзамовлення на певного роду книжки тощо-тощо, а питання — в інтересах сусідньої держави, яка в нашій країні просуває їх без обмежень. Причому ці інтереси — як бізнесові, так і ідеологічні.

Передусім необхідно захистити українське гуманітарне поле від експансії російського. Слід розробити механізми, які обмежать доступ російських видавництв на український книжковий ринок і автоматично розширять можливості українських видавництв. Одним із таких механізмів може бути ліцензування книгарень, яке означало б, що книгарня на території України може існувати тільки в тому випадку, якщо не менше, наприклад, 50 % її товарів — продукт українських видавництв, а краще — україномовний продукт, що було б іще більш логічно і дозволило б, зокрема, уникнути махінацій з боку Росії, яка може відкрити в Україні десятки своїх видавництв буцімто українських. Або ж, можливо, реально вирішити питання на рівні митниці чи податків. Імовірно, можуть бути й інші механізми, це робота для юристів — як розробити обмеження доступу російським інтересам на нашому книжковому ринку.

Думаю, що ми недооцінюємо вплив, який може зробити обмеження російської експансії на український книжковий ринок. Можна припустити, що воно здатне відразу ж пожвавити роботу всього ланцюга нашої книжкової галузі. Маючи доступ до точок збуту і не маючи потужного іноземного конкурента в своїй же країні, видавництва зможуть більше продавати, як наслідок — більше друкувати (і назв і примірників), більше перекладати, братися за нові теми, заповнювати досі неосвоєні ніші (ті, що поки що розглядали як неперспективні, бо ці ніші сповна заповнені російською продукцією), знову ж таки більше продавати (адже цей процес — колобіжний), більше рекламувати тощо-тощо.

Очевидно, що це питання не тільки бізнесу. Якби йшлося про зубні пасти чи праски, то обмеження доступу до різних видів цих продуктів кожен громадянин міг би вважати особистою образою, оскільки в такого плану речах повинна бути здорова конкуренція. Але якщо йдеться про гуманітарне поле, то потрібно підходити з інших позицій. Зрозуміло, що за умов авторитарного режиму в Росії і тамтешньої загальної несвободи, багато тем не можуть бути висвітлені об’єктивно, і це впливає на те, які книжки видаються і які перекладаються. Що ж до конкуренції, то зараз, власне, маємо ситуацію, коли, навпаки, українське книговидання і книгорозповсюдження перебуває в умовах нездорової конкуренції на користь російських бізнесовців.

Саме тому наразі в роботі “відновленої” Міжвідомчої комісії мене найбільше цікавить робоча група за напрямком “Державний економічний протекціонізм” і пункт номер 2 у роботі цієї групи: впровадження механізмів захисту українського книжкового ринку. Членами групи призначені Афонін О. В., Наливайко О. І., Матвійчук В. М., Науменко В. П., Красовицький О. П., Савенко О. Л., Тимофєєв І. В., Тимошенко С. П., Красноступ Г. М., Зінковський С. В.

Українська дійсність останніх 20-ти років засвідчила, що письменники, видавці, книгарі багато чого можуть самі. Схиляю голову перед учасниками книжкового процесу за те, що вони таки спромоглися — попри все — створити ринок. Але захистити його вони самі не можуть — це може зробити тільки держава. І головна її функція в цій сфері — не стільки “допомогти” (припускаю, що ця теза дискусійна), а створити умови для розвитку і регулювати ринок у процесі розвитку.

Не заперечую, що проблема малої кількості книгарень, відсутності престижу читання, книжкового інформаційного вакууму для більшості населення (немає адекватних книжкових телепередач, книжкових рубрик у паперовій пресі тощо), незадовільної роботи бібліотечної системи, проблема негідного представлення України державними структурами на міжнародних книжкових виставках — усе це є, і над цим також потрібно працювати. Але якщо все це вирішити, то основна проблема не зникне.

Думаю, що наразі не треба вигадувати нічого суперкреативного для поширення книгочитання. На даному етапі нас це не врятує — це може бути лиш косметичним ремонтом галузі. Ми ж начебто хотіли повного перезавантаження? І ми дуже не хотіли, щоб усе зійшло на пси, як це вже раз трапилося.