Про рейтинги й “найвизначніших”

Хоч як крути, а висновок напрошується такий: що менше літератури – то більше довколалітературного галасу. Найсвіжішим приводом до чергових баталій став рейтинг «найвизначніших» сучасних українських письменників від журналу Forbes. Попри те, що будь-який рейтинг насправді – не більше, ніж привід поговорити про вітчизняну літературу. Не покричати, а саме поговорити. Проте, мабуть, не в нас. Смішно ж, скажімо, уявити собі хоч на мить ображених Джуліана Барнса чи Філіпа Рота, яким досі не вручили Нобелівської премії. Уявити, як вони гнівно закидають Шведській академії кумівство чи непрозорість критеріїв.  Проте наважуся припустити, що кумівства й непрозорості в них не менше, ніж у нас, як і суб’єктивності в критеріях оцінювання. Попри те, що, м’яко кажучи, більше добрих книг. Проте повернімося до наших реалій.

Організатори рейтингу, про який мова, винесли в заголовок слово «найвизначніші письменники», одразу окресливши цим кут зору. Бо що для історії літератури може означати слово «визначний», позичене ще з радянських (і пострадянських) шкільних підручників? Адже «визначний» – це той, що має якесь значення, вплив на громадськість (чуєте запашок месіанства?), у даному випадку – впродовж поточного року. Тобто організатори відійшли від літературно-критичного оцінювання, натомість додавши рейтингу суспільно-політичного забарвлення. Чого вартий такий рейтинг, порівняно з вічністю, на яку претендують невдоволені результатами?

Читаючи критерії (хоча критерії в літературі – теж річ доволі умовна, і там, де комусь буде все зрозуміло, в інших завжди виникатимуть питання), за якими обирали «найвизначніших» – тільки переконуєшся в попередньому враженні, адже серед них присутні і «суспільна зачущість творчих досягнень», і «громадська активність». Власне, всім, хто увійшов у десятку, ці критерії притаманні. І тим, хто не ввійшов, – теж. Проте важливішим є інше. А саме те, що в час, коли останньою обговорюваною книгою було «Танго смерті» Юрію Винничука (кінець 2012-го); у час, коли нині в Україні триває війна, довкола якої зосереджена вся увага журналістів, один із суспільно-політичних журналів (яких у нас самі знаєте скільки) береться визначати якийсь письменницький рейтинг. І не настільки важливо, хто до нього потрапив (бо і журі, й десятка переможців – усі гідні, біда тільки, що гідних у нас завжди більше, ніж може вмістити будь-яке оцінювання), а важливо, як на це відреагувало письменницьке середовище. Забуваючи, що кожен рейтинг – велика умовність, що це просто привід до розмови (але не до сварки й образ та ображань), що напридумувати рейтингів можна десятки, аби на всіх вистачило, – але ні книжок від цього не додасться, ні читачів.  Мені дуже сумно спостерігати, як серед моїх друзів-літераторів, наче за змовою, добрим тоном стали фрази на зразок: «Я більше не можу читати сучасну українську літературу».

Уже минула половина 2014 року, дуже швидко настане той час, коли ми обиратимемо переможців рейтингу «ЛітАкцент року». Цьогоріч, укотре дещо змінивши правила (власне, таки довіривши вибір переможців журі, яке буде оголошено згодом), я з сумом очікую на безліч невдоволених голосів. Бо результати рейтингу не будуть ідеальними, бо вони не бувають такими за визначенням. Але я вірю також (бо що ж залишається), що настане такий час, коли письменники просто писатимуть книги, не переймаючись, восьмі вони чи двадцять перші в рейтингу «найвизначніших». І рейтинги стануть приводом до привітань – не тільки конкретного переможця, а й усієї української літератури – з тим, що вона є.