Я не заздрю українському видавцеві, яким випало працювати в наш час і видавати перекладну літературу. Насамперед, звісно, через потужний ринок найворожішої нині для нас держави, мовою якої володіє й український читач. Навіть більше – через видання якої більшість тих, хто більш-менш регулярно цікавиться сучасною зарубіжною літературою, отримує всю інформацію.  Цікавий виходить парадокс: ми бойкотуємо російські товари та галасуємо про «промивання мізків» Росією й водночас скачуємо переклади, скажімо, Барнса, із Флібусти. Тобто переклади книг, які нам пропонує російський видавець. Дорікати читачеві, який не володіє іноземними мовами, щоб читати першоджерела, в цій ситуації складно, бо таких переважна більшість. Натомість без «братньої» піратської подачки добір книжок для читання дуже змаліє. Тому вже як є.

Водночас я не заздрю українському видавцеві, який намагається віднайти книги, не перекладені російською, а отже, відповідно, й не розрекламовані в нас. До того ж книги актуальні, свіжі. Адже те, що європейський читач обговорив уже десять років тому, нам нині обговорювати якось не зовсім пристойно – потяг давно пішов. Нам би хоч в останній вагон ускочити, а перейти ближче до перших – то завдання не на один рік. Тому мене неймовірно обнадіюють такі видання, як «Житковські богині» Катержини Тучкової ^[1] (рік написання – 2012-й, рік перекладу українською – 2014-й) чи «Срда співає в сутінках, на Трійцю» Міленко Єрговича ^[2] (рік написання – 2009-й, рік перекладу – 2014-й) або «Омріяний край» Лілі Хайд ^[3] (рік написання – 2008-й, рік перекладу – 2014-й) чи «Фелікс» Владимира Кецмановича ^[4] (рік написання – 2007-й, рік видання українською – 2014-й). Важливо, що цих книг немає російською. Тобто їх не існує в інформаційному просторі, що охоплює, зокрема, й українського читача. Тому я не заздрю видавцеві, що наважується ощасливити себе нехай скромним, та все ж накладом книг поки що невідомого для українського читача автора.

Не знаю, чим керується такий видавець – чи патріотизмом, чи комерційним зиском (адже цих текстів ми не знайдемо в інтернеті), але він дає нам шанс отримати власні знання, хоч трішки відмінні від тих, що пройшли через російське сито.