Минулого року автор цих рядків придумав маленький стимул для тих, хто хоче писати детективи в Україні, але не наважується це робити. Не претендую конкурувати з такими відомими в світі спеціалізованими відзнаками, як «Премія Едгара По» в Америці, «Золотий кинджал» у Британії або «Великий калібр» у Польщі. До слова, саме сучасний польський детектив є нині одним із стовпів книжкового ринку наших найближчих західних сусідів та союзників.
Помилкою буде ігнорувати іншого сусіда – ворожу Росію. Не знаю, чи є в них подібна відзнака, натомість авторів вистачає. Крім відомих Олександри Марініної, Бориса Акуніна, Чінгіза Абдуллаєва й Тетяни Устінової є й нові імена – причому, увага, щоквартально.
Цього року довелося під тиском обставин перейменувати придуманий мною «Золотий пістоль» у відзнаку за «Кращий чоловічий роман». Бо навіть співпраця із «Коронацією слова» задля пошуку детективних та пригодницьких романів ще на стадії рукописів, тобто – проектів, не виправила ситуації.
Детектив як жанр масової літератури, причому – один із двох, поруч із мелодрамою, на яких тримається книжковий ринок будь-якої розвиненої країни, українські письменники, хоч зубри, хоч початківці вперто ігнорують.
Зокрема, цього сезону із 14 рукописів, котрі потрапили до мене, лише чотири можна було визначити як детективи. Вони відповідали всім ознакам жанру й репрезентували найпопулярніші: «класичний», «крутий», «жіночій» та «про маніяка» (є такий, класифікується як «детективний трилер»). Тексти навіть написані непогано, на рівні ідеї цілком можуть на щось претендувати. Але «жіночий» не має перспектив через відсутність індустрії – неможливо зробити один твір або початком великого проекту, або його частиною. «Класичний» від маківки до п’ят пістрявив махровою літературщиною. А дія двох інших запропонованих творів, ніби за попередньою змовою групи осіб, відбувалася в США. Причому герої – не українці. Хоча могли ними бути, на сюжети б зміна походження не вплинула. Або, як варіант, дія запросто могла відбуватися в українських реаліях – теж без сюжетних втрат.
Усе це, а також регулярний моніторинг українських видань, котрі формально претендують на статус детективного роману, дає підстави зробити проміжні висновки про наявність тенденцій у вітчизняній жанровій літературі.
Перша: згадана вище літературщина. Вища філологічна освіта очевидно заважає більшості авторів одночасно дбати про досконалість власної української мови, дотримуватися лінійності оповіді й максимально загострювати сюжетні повороти. Закомплексований, алкозалежний, володар нестерпного характеру класик жанру Раймонд Торнтон Чандлер, радив: якщо автор забуксував і не знає, куди повертати сюжет далі, нехай завершить розділ тим, що на героя хтось укотре наведе револьверне дуло. Проте українці, сівши за роман, котрий вирішили назвати детективним, схоже, не читали ні Чандлера, ні інших зразкових та знакових авторів. Знати, як виглядає жанровий шаблон, не досить для того, аби написати твір якості, до якої звикли читачі зарубіжних детективів – від Агати Крісті до Ю Несбе.
Друга: чітка персоніфікація головного героя. Він у більшості випадків завжди є альтер его автора. Значить, для нього важливо не змоделювати ситуацію, не зіграти роль, не перевтілитися, поставити себе на місце персонажа, яким ніколи не був у не буде. Набагато цікавіше висловити свої погляди на життя вустами свого ж героя, і в процесі таких висловлювань автора/героя заносить далі від сюжетної лінії. «Мадам Боварі – це я!» – кредо її автора, Гюстава Флобера. Подібні підходи шкідливі для жанрової, завідомо несерйозної літератури. Втім, саме їх освоює більшість українських авторів, освоюючи, серед інших, детективний жанр. Читання того ж детективу повинно дорівнювати перегляду фільму, де кожен актор грає задану роль. А режисер цінний тим, що не влазить у кадр із монологами про сенс життя. Отже, український письменник – не актор. Він режисер-аматор, чиїх постановок ніхто не побачить через непробивний авторський егоїзм.
Нарешті, третя: неодмінна містична складова. Взагалі більшість рукописів, маркованих як «детектив», насправді були містичними трилерами, горорами, іноді – навіть відвертою науковою фантастикою. Проте в цьому варто бачити позитив. Адже містика родом із фольклору, казок. А народні казки – наше все. Тож містичні елементи, де проприсані пунктиром, а де – домінуючі, насправді продовжують традиції Миколи Гоголя, Ореста Сомова та інших, менш відомих наших класиків. Лишається тільки дивуватись, чому романи жахів досі не стали в Україні повноцінною індустрією.
Все, сказане вище, різною мірою притаманне творам, об`єднаним серією «Дулібський детектив». Це – новий проект київського видавництва «Дуліби», і складається поки що з трьох книжок. Судячи з року видання й дати підписання до друку, старт серії дав твір Євгена Жердія «Тінь».
Роман побачив світ восени 2013 року, його визначено як детективний. Проте там лише зав’язка відповідає жанровій належності. За сюжетом, київський журналіст Ігор Байда, котрий працює в «жовтій» газеті, отримує завдання пробратися в психіатричну лікарню біля невеличкого села на Київщині й з’ясувати, чим є тамтешні чутки про перевертнів. Опинившись у полоні головного лікаря, котра розкусила його легенду, Байда бачить монстрів на власні очі. Зокрема, на його очах відбуваються трансформації людей у чудовиськ. А заправляє всім лиховісна Тінь, мало не тутешнє втілення Сатани.
Спершу читач разом із героєм припускає: тут, у психушці, проводяться жахливі експерименти над людьми. Побачене – лише галюцинації, викликані «чарівними» пігулками. Є безліч детективних романів, інтрига яких саме така. Проте у випадку з «Тінню» автор морочить шанувальникам жанру голову лише в одному: називає свій роман детективним. Бо насправді перед нами – не найкращий, але, наголошую, не найгірший зразок містичного трилера. Звісно, сам написав – сам назвав, то незаперечне авторське право. Але якщо вже перша книга детективної серії репрезентує зовсім інший, хоча й досить затребуваний жанр, читач складе про український детектив хибне враження. Що зовсім не на користь молодому для нашої сучасної літератури жанру.
Книга Сергія Батурина «Кава по-польськи» складається з двох невеликих за обсягом романів, «Монолог самотнього мужчини» та «Коло втаємничених», об’єднаних одним героєм, журналістом Олексієм Дем`яненком. Він, звісно, займається небезпечними розслідуваннями, всякий раз потрапляючи в небезпечні ситуації. Точніше, в такі, котрі небезпечними вважає сам автор.
У «Монолозі самотнього мужчини», наприклад, Олексій допомагає німецькому інженерові розібратися зі спадщиною предка. За ним скоро починають стежити, але герой, як і автор, на цю обставину не зважають. Факт стеження лише виявляється, він не стає одним із рушійних важелів сюжету. Герої не намагаються скинути «хвоста», залучивши весь арсенах хитромудрих витівок й демонструючи власну винахідливість. Складається враження – позитивним персонажам узагалі нічого не загрожує й ніхто серйозний не протистоїть. Не кажучи вже про те, що анотація обіцяє «кіднепінг», тобто, викрадення дітей – а в сюжеті жодної дитини не викрадають. Натомість у полон потрапляє молода доросла жінка, в яку закоханий Олексій. Її, між іншим, досить швидко й без зайвих проблем звільняють.
«Коло втаємничених» виглядає трошки краще в плані жанрової конструкції й чистоти. Хіба що український журналіст як головний герой детективу все ще лишається проблемним. Така традиція на Заході. Але український журналіст у наших реаліях не може діяти, як західний. Бо доступ до інформації обмежений, так само, як і ресурси. Втім, Олексій Дем`яненко з легкої руки автора знає все, вхожий в усі коридори, втаємничений в усі цілком таємні справи, і взагалі зустрічає на своєму шляху в розслідуванні дивної смерті колеги на лавочці в парку дуже мало перешкод.
Крім того, для цих (інших, на жаль, не читав) творів Батурина характерна цілковита відірваність від потреб реального, середньостатистичного читача, й не лише детективів. Складається враження, що кожного, хто візьме до рук «Каву по-польськи» з метою прочитати, автор знає особисто. Інакше не поясниш топоніми на кшталт «зіркова Марія Матибджіл», «депутат Кочєтов, усім відомий телеговорун», «політолог з поглядами «куди вітер дме» Бармалєєв» тощо. До того ж, читаючи, будете перечіплятися об згадки про Спілку письменників України – надзвичайно «цікава тема» для детективного роману, розрахованого нібито на випадкового шанувальника жанру. Додайте сюди прізвища, на які натикаєшся – Дармопук на псевдо Кассій Лиманський, Карл-Отто фон Пферденкруп, фотохудожник Кмітливий: на фоні цих та інших журналіст Олексій Дем`яненко, явне альтер-его автора, виглядає найнормальнішим.
На цьому фоні «Тенета бажань» Сергія Пономаренка вигідно вирізняється. Не лише тому, що роман найпрофесійніше зроблено. Зрештою, маємо справу з досвідченим автором, у активі якого – майже два десятки детективів із елементами містики й історичними екскурсами. Щоправда, представлена «Дулібським детективом» його найновіша книга – перша, видана українською. Отже, консервативний україномовний читач відкриє для себе самобутню творчість Пономаренка вперше. Тут є всі компоненти, звичні для попередніх творів: події, розтягнуті в часі, герої з різних епох, загадкове вбивство в наш час, і розгадка, яку шукають у минулому. В «Тенетах бажань» це щоденники такого собі Родіона Іконникова, котрий до революції 1917 року почав під впливом модерних віршів Зінаїди Гіппіус писати роман про Страх. Самого рукопису чи його фрагментів не бачимо. Разом із нашими сучасниками, юним Олегом та його друзями, дізнаємося про це зі щоденників Іконникова. Прочитати їх та розібратися в таємних смислах написаного вкрай необхідно. Адже за жахливих, майже містичних обставин загинув Олегів друг Андрій. Тож молоді герої беруться власними силами встановити істину.
Пошуки розгадки приводять їх до майстерні сивого художника Валерія. Взагалі, роман перенасичений культурологічними елементами. Втрачений рукопис, картини, поезія, фрагменти щоденника – все це репрезентує не лише містичну, а й інтелектуальну складову українського детективного роману, до якої поки що тяжіють всі без винятку автори, професіонали й неофіти. Втім, саме Пономаренко за десятки років літературної діяльності вже виробив власний стиль, котрий складно віднести до конкретного жанру.
На прикладі «Тенет бажань» бачимо суміш історичного, містичного, власне детективного жанрів. Причому манера писання та композиційне рішення дозволяє читати фактично три історії, три книги в одній, не втрачаючи при цьому центральної сюжетної лінії: як минуле перегукується з майбутнім. Хоча культурологічні детективи – теж специфічний жанр. А пролог до основної в історії тут, як на мій смак, задовгий. Проте саме роман Сергія Пономаренка може підказати колегам компромісне рішення, як писати про все на світі. Не заплутатись при цьому в трьох соснах самим вигаданої історії. Та розвивати саме український формат жанрової літератури.
За суб’єктивними спостереженнями, перед наших більшістю авторів немає зразків, на які вони орієнтуються. Писання й висловлювання власних поглядів є для них важливішим за сюжетні повороти. Детективом унаслідок цих та багатьох інших несказаних причин українські письменники готові охрестити навіть власну біографію. Поки так є, наш національний детектив буде здебільшого поганою пародією на жанр. І в нього далі не буде бодай десятків тисяч вдячних читачів. Не кажучи вже про мільйони шанувальників, котрі мають детективісти на Заході. Індустрії мало. Треба залучати до її розвитку гравців.
