Книжки, традиція та пильний погляд Іншого

Авторка книжки про Афганістан “Кабульський книгар” норвезька журналістка Осне Саєрстад зазначає у передмові, що сім’я, на основі чийого життя вона будує свою розповідь, — нетипова для цієї країни. Нетипова передусім тому, що частина її членів — освічені, а глава родини — взагалі книгар, себто людина, яка розуміє вагу книжки, культури, освіти й намагається їх пропагувати, тоді як більшість афганців — неписьменні.

Оскільки головний герой — книгар, який намагається займатися цим бізнесом на невдячному ґрунті (тут не просто бракує освічених людей — тут комуністи, моджахеди, а потім таліби нищили культуру так, як українським читачам, навіть із їхнім досвідом, і не снилося), є спокуса прочитати репортаж як притчу про те, що стається з краєм, де відсутня повага до культури, де книжка на шкалі цінностей посідає останнє місце, — нам, українцям, ця проблема, принаймні частково, знайома, адже так?

Однак перше враження читача після прочитання книжки — це оповідь про дуже нещасливих людей, і їхнє нещастя — не стільки в бідності чи в політичній нестабільності чи у бракові освіти. Нещасливі дівчата й жінки, які не можуть обирати чоловіка, до заміжжя не мають права дивитись на повнолітніх представників протилежної статі (а за розмову наодинці з чоловіком родина може її вбити, аби позбутися ганьби). Нещасливі дівчата-підлітки, які часто змушені одружуватися з п’ятдесятилітніми; нещасливі люди, для яких прагнення кохати є злочином, воно табуйоване; нещасливі люди, які змушені жити по 11 осіб ув одній кімнаті і яких глава родини (він же — син, брат…) може вигнати з дому за непослух; сини, яких батько змушує працювати по 12 годин на добу без вихідних; наймолодші дочки, яких традиція змушує обслуговувати всю родину — готувати їжу, мити, прати — так само по 12 годин на добу без вихідних. Нещасливий також чоловік, якого за крадіжку власний батько забиває ледь не до смерті, але він усе одно не уникне в’язниці.

Придивімось уважно до головного героя. Султан Хан — власник трьох книгарень у Кабулі, успішний, як на афганські мірки, бізнесмен; видавець, чи, радше, копіювальник — тут варто пам’ятати, що в умовах, коли у власній країні видавати та множити книжки заборонено, копіювання літератури в сусідній країні за безцінь і продаж її в рідній у сотні разів дорожче можна трактувати не як шахрайство, а як високу місію. Султан Хан — людина, яка плаче над спаленими або сплюндрованими за Талібану книжками, своєю книжковою діяльністю постійно наражається на небезпеку. Він добре знається на історії й культурі рідного краю, прагне зробити співвітчизників освіченими.

Але чи освіта щось суттєво змінює, принаймні чи змінила вона щось для Султана Хана?

Аби відповісти на це питання, слід подивитися, як живе він сам і як живе його родина. Вона нетипова й типова водночас. Як на Афганістан, вона досить заможна, але все решта — таке саме: безліч людей в одній квартирі; друга дружина, яку Султан Хан узяв у жінки тому, що перша почала видаватись йому застарою (тим самим наразив старшу дружину на ганьбу); сини працюють по 12 годин на добу; жінки — мати, дружини, дочки, молодші сестри — повністю залежні від його волі. Вони не мають права на жодні почуття та бажання (“Почуття — це ганьба. Так вчили Лейлу”). Навіть якщо хтось із дітей має високий інтелект і освіту, з дня на день вони змушені виконувати монотонну рутинну роботу. Султан Хан – “багатий книготорговець… закоханий у словесність та історію… має великі мрії та великі плани, пов’язані з його книжковою імперією. Але… це батько, що не потурбувався записати своїх синів до школи… Аймал просив і умовляв, але Султан вразив його: “Ти будеш бізнесменом. Найкраще місце навчитися цьому — це крамниця”. Авторка намагається розгадати таємницю цієї особистості: “Глибоко у своїй душі він хотів, щоб Афганістан став сучасною країною, і він тепло відгукувався на емансипацію жінок. Але у своїй сім’ї він залишався авторитарним патріархом. Коли доходило до родини, він мав перед очима єдину модель, модель його батька”.

Як показує приклад головного героя, книжки й освіта безсилі перед певними речами — перед традиціями патріархального мусульманського — шиїтського — суспільства. Або ж безсилі на першому поколінні освічених. Виганяючи з дому своїх матір, сестер і брата, Султан пояснював Осне: “Якщо в родині не поважають правила, то як можна сформувати суспільство, що поважає закон і порядок, а не лише зброю і ракети? Це суспільство хаосу, беззаконня, що лише вийшло з громадянської війни. Якщо в родині немає влади, то можна чекати ще більшого хаосу”. Можливо, Султан Хан прочитав багато книжок, але він іще не здатний зрозуміти того, про що писав у “Камо грядеши” Генрик Сенкевич: любов — міцніший обруч, ніж страх; Султанові Хану поки надто чужа ідея того, що закон може навіть завдати шкоди, коли немає благодаті.

Книжка норвезької журналістки засвідчує: зміни не можуть відбутися в короткостроковій перспективі, а модернізація вимагає великої праці у різних аспектах. Наразі афганцям щонайбільше бракує відчуття особистої свободи, здатності користуватися нею, а також уміння керуватися в своїх учинках любов’ю замість переліку заборон чи зобов’язань, традицій, продиктованих ісламськими принципами, у цій країні незмінними ще від часів Середньовіччя.

***
…Утім, я можу припустити, що такий погляд може бути просто нерозуміючим поглядом Іншого — поглядом авторки-норвежки, яка звикла до зовсім іншого способу життя й іншого ставлення одне до одного, і поглядом читачки-українки, країна якої для Афганістану є заходом, а може, навіть Заходом зі своєю християнською (себто теж іншою) культурою, де акцент передусім на любові, а не на покорі й дотриманні правил, на благодаті, а не на законі.

І тут потрібно визначитися, до якої міри можна довіряти художньому репортажу.

Специфіка репортажу Осне Саєрстад — авторка перебувала в центрі подій і навіть більше — вона перевтілилися й на певний час сама частково стала “афганкою”: вдягалася, як вони, ходила і їздила в ті самі місця, їла ту саму їжу, вела ті самі розмови, що й вони. Таким чином, вона не тільки описує контекст, не тільки зображує деталі, а передає думки та почуття своїх героїв, — вона їх добре вивчила, багатьма речами вони з нею ділилися, причому не в позиції “інтерв’юер і той, у кого беруть інтерв’ю”, а в позиції людей, які день у день живуть разом. Звісно, їхні досвіди та світогляди різняться, але Саєрстад намагається проникнути у світогляд афганців, описує речі такими, як вони є, без оціночних суджень.

Та зрозуміло, що погляд того, хто пише, завжди вибірковий. Питання полягає в тому, наскільки можуть бути співвіднесені погляди автора й читача, з одного боку, і героїв репортажу, з іншого, якщо вони походять із різних культур і якщо одні (автор і читач) знають, що життя може бути інакшим, а інші (герої) — ні. З європейської точки зору афганці справді є нещасливими, а от із їхньої власної — це питання.

Щоб відповісти на нього, слід було би прочитати книжки, написані самими афганцями про себе, а також про нас, європейців; варто було б, аби Інший перетворився з об’єкта на суб’єкт, що говорить від свого імені як про себе, так і про тих, хто досліджував його раніше. І ось для цього — для обміну, розмови, розуміння — література якраз може грати першорядну роль — література та освіта, яких Афганістану таки бракує.

Читайте також:

Олег Шинкаренко. Кабульський книгар: поезія піщаної бурі