Сів писати про Маркеса і одразу ж зашпортався об один симптоматичний момент. Хоч скільки вигадуй заголовок для матеріалу про нього, але кращих, ніж назви багатьох його творів, просто не знайти: «Інший бік смерті», «Море втраченого часу», «Поховання Великої Мами», «Стариган із крилами», «Блакаман, добрий продавець див», «Осінь патріарха», «Любов під час холери», «Генерал у своєму лабіринті», «Жити, щоб розповісти про це». Змінити одне слово тут, додати інше там – й ідеальна назва для роздуму-некрологу готова. Не кажучи вже про центральний роман колумбійця, його opus magnum. Попри відчутну пастку банальності, зупинився, врешті, на ньому, згадавши статтю Соломії Павличко із назвою «Сто років без Фройда». А ми прожили сто років із Маркесом. Не буквально, ні, бо «буквально» – це взагалі не найкращий спосіб сприймати його творчість. Але протягом цього часу нам усе ж було не так самотньо.
Ось бачите – знову банальність, трюїзм. Говорити про Маркеса його словами – річ небезпечна, смак може зрадити будь-якої миті. З одного боку, це абсолютний комплімент письменнику – він, конкретна людина, автор текстів, настільки суголосний своїм творам, настільки міцно спаяний зі своїм «поетичним» альтер-еґо, постаттю оповідача, що уникнути прямого цитування, говорячи про нього, майже неможливо. Сам автор чи не в кожному інтерв’ю наголошував на мірі своєї щирості: що щиріше – то точніше (з цих позицій він навіть висловлював жаль із приводу написання «Полковнику ніхто не пише», мовляв, там більше ангажованості, ніж справжніх почуттів). Певно, це спрацювало навіть більше, ніж думав сам Маркес.
З іншого боку, ми настільки часто це цитували, настільки часто між собою згадували жовтих метеликів, жінку, яка возноситься на небо під час розвішування білизни, будинок, що перетворюється на частину пейзажу і зривається врешті бозна-куди, старого дивного чоловіка, який живе з курми, жорстоку бабусю, яка продає свою онуку чоловікам по сорок разів на день, одного диктатора, що його будинком-пусткою бродять корови, що, врешті-решт, інтенсивність такого згадування зіграла з нами злий жарт: банальність чигає за кожною фразою. Ні, не в текстах Маркеса, що ви. Там все, як і раніше: починаєш читати – і провалюєшся в текст.
Але ж і не цитувати не вдається, ось у чому штука. Інший письменник, наш сучасник, який, певно, може потягатися з Маркесом за кількістю своїх цитат «за життя», що гуляють соцмережами, це Пауло Коельйо. Ще один латиноамериканець, до речі. Та його залежність від «магічних реалістів», від Маркеса й особливо від Борхеса така очевидна, що стає ще одним каменем у моноліт тотальної популярності колумбійця.
А що стосується «магічного реалізму»… Багато про які літературні явища в ХХ столітті написали томи робіт і досліджень, і «магічний реалізм» точно серед них. Можна довго дискутувати про хронологічні межі явища, його генеалогію і головні детермінанти. Можна поговорити про цей жанр не в національному, а в типологічному контексті: може, такий спосіб писання про реальність взагалі властивий літературам, які вибираються з-під бульдозера «прозаїчного реалізму»? Може, українська химерна проза (Гуцало, Дрозд, Шевчук), з їхнім відвертим міфологізмом, закрученим на трансформовану фольклорність, – це не стільки вловлювання віянь часу, скільки сама логіка розвитку певного штибу літератури?
Говорити можна довго, свіжих сюжетів тут і понині безліч. Але оскільки це не аналітичний матеріал, а особистий роздум-спомин, то висловлю виключно свою думку, суперечливу і суб’єктивну. Мені віддавна здається, і що далі, то сильніше, що явище «магічного реалізму» в своєму канонічному розумінні, тобто як явище латиноамериканське, досить швидко досягло дна, не виключено, що дном якраз і стала вершина – «Сто років самотності». Карпентьєр, Кортасар, Фуентес, частково Астуріас і сам Маркес украй швидко винесли жанр на вершину (чи прокопали вглиб), із феноменальною ґрунтовністю й інтенсивністю розробивши його, віртуозно продемонстрували найбільші його можливості. І почали загрібати пісок, це неуникно. Загальносвітовий бум латиноамериканського роману у 1970-1980-х роках, по суті, живився вже написаним, нічого нового і грандіозного більше не з’явилося. Тобто «магічний реалізм» дуже швидко виповнився, став, якщо хочете, самоцінною і закритою в силу своєї викінченості системою. Там, де було досягнуто піку, в тому ж місці почався спад.
Далі починається «міжнародне турне» «магічного реалізму». І одразу виникає питання – чи тим самим він залишається, чи не змінюється раптом в ньому щось фундаментально, що дало би змогу називати цим терміном саме латиноамериканський роман певних (1950-1960-ті – початок 1970-х) десятиліть, а для інших явищ шукати інші назви? А чи ми підходимо до нього, врешті, типологічно, й наявність 5-7-10 ознак (дивний хронотоп, густий переакцентований фольклор, натуралізм, що різко перекидається на фантастичність) дає змогу будь-який твір наділити цією симпатичною для читачів наліпкою? Питання відкрите, з’ясовувати його тут і зараз я не беруся. Але, приміром, творчість Мілорада Павича, що його теж зараховують до цієї когорти славних, вкрай важко сприймати поруч із латиноамериканцями: його спосіб говорити про реальність, очуднюючи її, відчутно різниться від маркесівського, має місце більше голої технічної вправності й майже геть відсутня соціально-політична ангажованість. Не треба забувати й того, що коріння сербського письменника через Данила Кіша веде не лише до Борхеса, якого останній обожнював, а й до дрогобичанина Бруно Шульца, прозу якого без «магічних» компонентів і помислити неможливо.
Югославський «магічний реалізм», який, щоправда, все більше хочеться називати першим східно-слов’янським свідомим постмодернізмом, зреалізувався, нема сумнівів: Горан Петрович, який нині активно пише, тому черговий приклад. Не в останню чергу це пов’язано, як видається, з тим, що, такий жанр, а чи художній проект, ідеально втілюється саме тоді, коли суспільство або в стані глибинних перетворень, або вони ще попереду, і їхнім відчуттям вже пронизано все. Тобто йдеться про апокаліптичні настрої. І в латинській Америці, і в Югославії це було. Чого не скажеш про ще одну країну, з якою «магічний реалізм» тепер асоціюється чи не автоматично. Мова про Індію і, звичайно ж, Салмана Рушді. Я ніжно люблю цього автора, але свідомий того, що його версія такого художнього проекту не заряджена в достатній мірі «потрібними» вібраціями реальності. «Опівнічні діти», не менш наріжний для індусів роман, а ніж «Сто років самотності» для всього латиноамериканського континенту, писано на початку 1980-х, коли ключові події нової індійської історії вже відшуміли, коли з історичним викликом уже встигли впоратись. І навіть надривний «Останній подих Мавра» достатньою мірою не чіпляє. У випадку з Рушді, до речі, також можна віднайти цікаві джерела його художнього підходу: окрім Маркеса, вплив якого є очевидним, автор опальних «Сатанинських віршів» щедро черпав з Булгакова, якого дехто також сміливо зараховує до «перед-магічних реалістів».
Повертаючись безпосередньо до Маркеса, маю сказати, що більше за це мене хвилює ось що: магічний реалізм усе менше відповідає (якщо взагалі ще може це робити) духові часу, його початковий гуманістичний посил виглядає все більше анахронізмом. А колумбієць таки був великим гуманістом, гуманістом в усіх розуміннях. І абсолютно правий відомий іспаніст Олександр Пронкевич, коли називає Маркеса «останнім співцем любові в найширшому розумінні цього слова». Бо любов ця – від гуманізму. Але ж дивіться, як розвернулася історія: Маркес пише, бажаючи відкрити людству незвичайний, ні на що не схожий світ латинської Америки, всі сили кидаючи на змалювання цієї Іншості, що проявляється повсюдно – від побуту до способу мислення. Магічний реалізм (вже, як ви помітили, без лапок) наділений письменником не в останню чергу просвітницькими функціями – перед наступом глобалізації (не тієї, консюмеристської, з Кока-Колою і Найком, а значно серйознішої, культурно-антропологічної) , чий подув вже вчувається, колумбієць на всі сторони кричить про цілу окремішню цивілізацію, легітимізує її в світі як рівну, але головне – Іншу.
Проте – і це слід визнати – глобалізаційний проект у всій своїй пишноті зазнав краху, хоч би як нас ним лякали. Те, що Інші існують, ми бачимо постійно, й насамперед – через якусь просто таки критичну масу найагресивнішого шовінізму, дрімучого націоналізму, перманентних міжетнічних сутичок, воєн і різанин, і це речі загальносвітового масштабу. Магічний реалізм як гуманістичний культурний проект втратив на силі – у нас є інтернет і новини. Щось очуднювати вже не варто – неймовірні речі трапляються скрізь і поруч. І то дуже неприємні. Інших відкривати нам уже не треба, ці інші й так не дають про себе забути. Дивні чужі світи вже не захоплюють і не будять бажання їх відвідати і ними причаститись – вони лякають, сильно й постійно. «Різність» із категорії нейтральної і «нешенел-джеографічної» все більше стає категорією негативною. Де говорять про націю, там часто пахне кров’ю. Тому межево гостро постає потреба говорити спільнотам не про те, хто такі Інші люди, а про те, що таке Люди взагалі. І що вони – ми – собою являють. І чому в них не слід стріляти. Високий секулярний екуменізм витісняється потребою в елементарному виживанні.
Звичайно, страшенно хотілося б, аби наступні сто років були із Маркесом. Тоді – хай пробачать мені циніки – у нас би був шанс на притомне подальше майбутнє, просто – був би шанс. Якщо маркесівськими Іншими будуть цікавитись і ними перейматись (не як екзотизмами, а як інваріантами себе), тоді все нормально – життя триває. Сяк-так, але триває. Творчість колумбійського письменника взагалі може бути чудовим тестом на толерантність, тим лакмусовим папірцем, за яким варто вимірювати рівень адекватності «гуманітарної аури».
Колись давно, одразу по виходу «Ста років самотності», Маркес дав розлоге інтерв’ю своєму тоді ще близькому другові, Варґасу Льосі, – бійка, після якої залишилось канонічне вже зображення Габріеля Гарсіа з синцем під оком, і висування Льоси у президенти Перу ще були далеко попереду. У тій розмові друзі немало говорили про Борхеса: він страшенно їм болів, бо обидва шаліли за ним, але усвідомлювали його «реакційність», те, наскільки його творчість відірвана і від Аргентини, і від усього латиноамериканського світу. Одна з реплік Маркеса назавжди запала в голову: «Я ненавиджу його творчість , але захоплююсь ним і читаю кожен день на ніч». Його величі, затятого соціаліста і активного лівака, вистачало на те, аби по достоїнству цінити творчість того, хто, за його власним висловом, віддавав перевагу дружній розмові з Піночетом перед Нобелівською премією.
У будь-якому разі, в особі Борхеса й Маркеса ми, певно, маємо двох найбільших із часів Сервантеса іспаномовних письменників, а з ним – правлячий тріумвірат. Борхес помер майже рівно за рік до мого дня народження, 14 червня 1986 року. Маркес відійшов рівно тиждень тому. Перефразовуючи кінець одного епічного фільму (а епічність – важлива риса їх обох, попри кардинально різні формати письма), я з певною долею умовності, яка взагалі-то властива магічному реалізмові, можу чесно і без іронії сказати про своє покоління: «Нехай пам’ятають титанів… Люди розцвітають і засихають, наче колос на полях, але ці імена ніколи не помруть. Хай говорять: він жив за часів Борхеса… Хай говорять: він жив за часів Маркеса…».
