Педалювання мовної проблеми – легкий спосіб зліпити образ близького ворога. У цієї проблеми надто великий мобілізаційний потенціал, щоб політики лишили у спокої улюблені граблі, вже добряче відполіровані об гарячі лоби. Вже навіть серед цілком цивільного населення починають лунати голоси: «Та дайте врешті тій російській статус другої державної, це зніме напругу в суспільстві, дасть змогу уникнути конфліктів і зробить російськомовне населення лояльнішим до української державності». Очевидно, автори таких реплік хочуть нагадати, що найщиріших патріотів України, які до останнього обстоювали недоторканність її чинних кордонів, подарував нам Крим, де офіційний статус російської мови був зафіксований конституційно.
Як засвідчує зокрема той же Крим, у просторі без української мови лише посилюється підозріливе ставлення до неї. По кількох століттях імперської історії в різних формах для середнього представника рускавоміра українська – це або (а) мова неосвічених селян і браку культури; або (б) демонічна мова, носії якої п’ють кров православних немовлят московського патріархату. Ці контрастні образи сходяться в одному: вони маркують за українською простір навіть не відсутності культури, а просто-таки антикультури, руйнування без надії на творчість, території первинного хаосу і небуття. Згадаймо Розанова, який Гоголя проклинав за принесене в чисту й високу російську культуру українське безумство. Згадаймо Бродського із його «руины / кости посмертной радости с привкусом Украины» (знову – розпад і небуття). Коли люди рускавоміра волають про захист прав російськомовного населення, кількість української мови на тій території вони порівнюють не з кількістю російської (очевидно, що в тому ж Криму української була смішна щопточка). Кількість української, пов’язаної у тій культурі із руйнуванням і небуттям, вони порівнюють саме із небуттям. Українська мова представляє небуття – і в нього ж має повернутися.
Тому мені здається дуже важливим – справою, врешті, нашого виживання як єдиної спільноти – створити умови, за яких ніхто не матиме можливості жити, взагалі не перетинаючись із українською. Доки індоктриновані в російський культурний простір чують українську по телевізору, в кіно чи бачать на вивісках, українська нормалізується. Тільки так можна довести, що її носії не лише вгризаються під землею в кості мерців на пам’ять про те, як зрадили «старшого брата» (чи чим то ще мусять на дозвіллі займатися бЕндерівці), а й працюють в офісі з 9 до 6, водять дітей у дитсадок, чистять зуби, перевіряють прогноз погоди, інколи навіть читають вірші – і, загалом, в побуті абсолютно нічим не відрізняються від носія російської. (Саме тому переходити на російську, коли до тебе звертаються російською – це не ввічливість, а ведмежа послуга і собі, й співрозмовнику.) Безперечно, вмить антиукраїнська істерика від того не зникає, але поступово, за кількадесят років – неминуче. Натомість при російській як другій державній – і певній кількості людей, не налаштованій вчити першу-«втілення антикультури» – не залишиться ані важелів захисту прав україномовних громадян, ані простору для діалогу між різними мовними групами. Що у перспективі тих же кількох десятиліть майже гарантує зникнення української ідентичності взагалі, а України – як окремого державного утворення.
Адже зв’язок мови й ідентичності – прямий. Ніхто не візьметься заперечити, що та ж Росія веде цілком успішну і професійну експансіоністську політику – і розуміє важливість у цьому процесі просування російської мови. Нам варто нарешті повірити хоч би їхньому благополучнішому історичному досвідові й перестати роказувати, що незнання української не означає браку любові до України. Так уже вийшло, що модерні націоналізми сформувалися саме на основі мов: незадоволені можуть надсилати усі претензії у ХІХ століття чи чекати ще кілька століть, доки цей елемент ментального ландшафту не зміниться. А що чекати кілька століть більшість із нас неладна й доводиться оперувати нинішнім часом, носії російської – очевидні кандидати на розширення русскавоміра. Так, є досить великий прошарок російськомовних патріотів України: і вони зазвичай не вимагають російської як другої державної. Натомість у яке суспільство хотітимуть інтегруватися і в яку спільноту асимільовуватимуться ті, хто володіють лише російською, ростуть лише на російській літературі, дивляться лише російські новини? В умовах військової агресії Росії (яка в найближчі десятиліття лібералізуватися, схоже, не збирається) ми заощадимо чимало коштів, які можна витратити продуктивніше, скажімо, на блекджек і хвойд, якщо просто віддамо третину території, не марнуючи гроші й час на розтягнуте у часі самогубство – вирощування засобами української держави нових шанувальників аквафрешу. (Та й навіть тих носіїв російської, які не розмахують аквафрешем, своїми вважатиме Путін і його наступники – і, відповідно, їх можуть прийти приєднувати, не спитавши про приватну ідентичність.)
Чи є приклади збереження ідентичності при втраченій мові? Навряд чи їх варто (чи можливо) повторити у нашому становищі, проте вони існують: на думку одразу спадає та ж Ірландія, яку в нас так часто порівнюють з Україною. На час початку національно-визвольних змагань ірландська як розмовна мова існувала вже лише по глухих селах. Із усіх розстріляних за національно-визвольну боротьбу останнього листа родині ірландською написав лише один (і той філолог). Тому Ірландія в осердя ідентичності кладе релігію (католицтво на противагу до англіканства британців) і, відтак, робить ставку на низку елементів правої ідеології – культурний ізоляціонізм, соціальний консерватизм, терористичні методи, упізнавані гасла, які лунають зараз і в нас. Протягом тривалого часу Ірландія ретельно плекає комплекс жертви й наполегливого заганяє себе в етнографічний провінціоналізм і сильну релігійну реакцію (скажімо, релігійну цензуру, яка була жорсткою аж до 1980-х років, формально скасували тільки в 2010 році). Довгі десятиліття в країні панував інтелектуальний клімат, який цілком підтверджував ранішу Джойсову оцінку: «В Ірландії лишаються тільки ті, хто себе не поважають». При цьому відчуття своєї окремішності вони зуміли зберегти, тож переможців не судять. Щоправда, варто враховувати, що Ірландії пощастило натрапити на значно ласкавішу імперію, аніж нам, – скажімо, під час першого королівського візиту у вже незалежну Ірландію королева Єлизавета виголосила промову ірландською, яку ірландські члени парламенту вже не розуміли. Годі й намагатися уявити Путіна, який починає візит до Києва вигуком «Слава Україні». Так само годі й намагатися уявити, що ми колись зможемо краще оперувати правими методами, ніж Росія, яка покладається саме на них: на повноцінний культурний ізоляціонізм у нас не стане ані матеріальних ресурсів, ані відповідного історичного досвіду ненаситної потвори.
Тому мені здається – щоб зберегти цю мову й культуру (себто мову і сукупність сказаного нею), не треба тримати глуху оборону, гарикаючи на світ. Таку світоглядну програму вже пропонує Росія – і то значно ефективніше, ніж це можемо зробити ми. Потреби тих, кому близький цей метод, вже задовольняють по той бік кордону. Українська культура (очевидно, йдеться не про етнічних українців, а про представників української політичної нації) й українська мова як діалогічне поле, на якому вона розгортається, мусить пропонувати життєву альтернативу тоталітарному імперському чудовиську на північному сході. Йому можна протиставити поле максимально відкрите, що на ньому можуть зустрітися представники щонайрозмаїтіших груп – яким, можливо, доти й ніде було перетнутися (як це відбувалося, скажімо, на Майдані). Поле, на якому знайдеться простір для кожного, і де пріоритетом була б повага до прав і індивідуальності кожного, незалежно від того, наскільки близькі представникам кожної із груп погляди представників будь-якої іншої групи, а також простір семантичної невизначеності й експерименту: врешті, скільки разів ми дивували себе цієї зими?
На початку січня на Майдані до відкритого мікрофону вийшов чоловік із Симферополя. Говорив російською – із двома винятками. Слово «гідність» він говорив українською. І слово «ганьба» – також українською. Обидва мають відповідники російською: а отже, чоловік говорив їх саме українською, бо чув їх передовсім чи й виключно з україномовного суспільного дискурсу. Гідність як невід’ємне право, «ганьба» як нагадування про нелегітимність влади, заснованої на праві сильного. Це було дуже симптоматично – і, мені здається, свідчило, що ми на правильному шляху.
