Прочитав одну за одною дві доволі якісні повісті для хлопчаків українських авторів. І хоча вони досить різні й за віковою категорією, й за сюжетом, все ж деякі моменти у них спільні. Такі непомітні й незначні на перший погляд, що навряд чи хто й зверне увагу.
Йдеться про «Не такого» Сергія Гридіна та «Вісім днів з життя бурундука» Івана Андрусяка. Першу не безпідставно номіновано на «Книгу року ВВС», а друга торік потрапила до переліку європейських «Білих ворон», так що книги добротні й заслуговують на окремі рецензії. А поки що мене зацікавила в них проблема… ожиріння. Адже й Іван Бурундук, даруйте – Бондарук, і Денис «Потап» Потапенко з нею стикаються. І у кожному випадку автори пропонують своє бачення проблеми і її вирішення.
(далі легкий спойлер!)
У книжці Сергія Гридіна, орієнтованій на старшу школу, товстий головний герой зазнає постійних кпинів однолітків та відвертого цькування. З нього глузують навіть учителі та медики, спільнота однолітків не потребує товстого і беззахисного товариша, навіть найліпший друг від нього відвертається. Абстрагуємось наразі від усього букету проблем, яким наділив автор сердегу Потапа. Проблему зайвої ваги хлопець вирішує радикально – починає виснажливі спортивні вправи, сідає на дієту, за пів року стає досить вправним каратистом. Тож коли стрункий і спортивний Денис повертається до школи, однокласники приймають його з відкритими обіймами. Дарма, що в душі він лишився «не таким», як вони, він виконав умову входження до спільноти і по праву зайняв у ній місце.
Іван Андрусяк виводить на авансцену молодшого героя-гладуна, який ще нездатний на такі рішучі кроки. І шпиняють його менше за старшого товариша по нещастю, до речі. Для того, щоб справдилася його мрія – повноправне входження у гурт однолітків – Івась вдається до чарів, даючи обітницю мовчати протягом тижня. За цей час він зазнає найбільших прикрощів і цькування, але в результаті, коли його наміри розкриваються, однолітки його приймають. Дівчата й хлопці середнього шкільного віку жаліють свого невдатного приятеля, або жахаються того на щó він готовий піти, аби стати між ними «своїм», і з жалості заплющують очі на його фізичні вади.
Здається, все чудово, обидва хлопці заслужили щасливої розв’язки, влилися в колектив. Проте – Денис Потапенко із книжки Гридіна заради цього просто відмовився від власного «я», ставши по-суті іншою людиною, виконавши «кваліфікаційні вимоги». Івась Бондарук із Андрусякової повістини розжалобив однокласників, і теж був прийятий до гурту. Обидва сценарії – класичні схеми, які широко практикувалися у радянській дитліт. Неук починає вчитися, незграба тренується, ледар працює і досягає мети, дорівнюючись до інших, здобуваючи значок «ГТО», тощо. Гурт дітей, якому сказали, що слабших треба жаліти, приймає до себе ущербного. Обидві схеми мають виразний виховний момент, дають змогу сформувати класичну оповідь з міцним фіналом, роками успішно використовуються і ще не раз виринуть у дитячих книгах. Однак…
Європейське суспільство, проголосивши людську особистість найвищою цінністю, давно вже користується інакшими критеріями і вдається до інших рішень. Дитина з надлишковою вагою чи з будь-якими іншими фізичними вадами, згідно з цією філософією, є не менш цінною і гідною бути членом суспільства, аніж усі її здорові й стрункі однолітки. І навіть якщо товстун сідає на дієту, він знаходить друзів не тому, що худне, а тому, що він – це він, саме такий, унікальний, живий і цінний. Дитина з фізичними вадами стає щаслива не тому, що інші бояться, щоб вона не вкоротила собі віку чи не встругнула якоїсь дурниці, а тому, що всім загалом начхати, скільки кілограмів у їхнього друга.
Звісно, це аж ніяк не применшує якості згаданих тут книжок, не робить їх менш цікавими, просто хочеться, аби врешті важливість окремо взятої особистості переважила значення соціуму, особливо в дитячій літературі.
Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.
