Ці ювілейні нотатки могли би бути просто собі спогадом про Вчителя, про майстра, який визначив мій шлях у науці, задав високу планку професійного становлення. У 1980-х мені пощастило писати дисертацію під керівництвом академіка Леоніда Новиченка. В українському радянському літературознавстві другої половини ХХ століття мало хто, думаю, міг дорівнятися до нього і мірою таланту, і кількістю та вартісністю зробленого. Однак до вдячності сьогодні домішуються і зовсім не ювілейні гіркі роздуми про долю цілого того покоління, про трагічну перервність вітчизняного літературного процесу, зрештою, про те, чому в нашій культурній історії знову й знову доводиться говорити про втрачені можливості й пропащі сили.
Ґенерація Леоніда Новиченка видається таки найбільш радянською (та заідеологізованою) в українському літературознавстві. Вони вчилися вже в радянській школі, мусили задовольнятися голодною пайкою якнайретельніше перебраних цензурою благонадійних книжок, навіть не здогадуючися, яких класичних текстів їх позбавлено, від яких багатющих джерел відлучено. Вони обирали професію, що за щасливого збігу обставин обіцяла запаморочливо успішну кар’єру законослухняного високопоставленого держслужбовця від літератури, але й могла обернутися (і то за найдрібніший «ідейний» переступ чи огріх!) життєвою катастрофою. Повноцінна творча самореалізація була так чи так суворо заказаною.
Свою найкращу (і, будемо чесними, єдину, яку й сьогодні можна читати не з обов’язку, а для насолоди!) книжку Леонід Новиченко видав 1993 року, майже на порозі вісімдесятиліття. Для україністів, принаймні для нас, тодішніх молодих науковців, вона була одкровенням: такого віртуозного й глибокого аналізу поетичного тексту українське радянське літературознавство тоді взагалі не мало. Автор скористався одним із дуже небагатьох не «марксо-ленінських», сказати б, методологій, натоді приступних. Ідеться про старий-добрий формалізм та новіший структуралізм. Довершеності надавало, окрім того, неймовірно насичене деталями фактографічне тло, заглиблення у біографію, в особливості літературного, мистецького процесу, аж до особистих спогадів, свідчень сучасника й очевидця, мемуарних віньєток, введених у текст. Тож «поетичний світ Максима Рильського» поставав залюдненим, він не в останню чергу притягував чаром особистості самого поета, яку дослідник зумів представити різнобічно й цікаво, хоч, на жаль, і не без спричинених ідеологічною зашореністю втрат.
Оксиморонність визначення «український радянський письменник» Леонід Миколайович демонстрував повсякчас. Уже в мої аспірантські 1980-ті це викликало, швидше, співчуття до Діда (як ми його шанобливо, не без молодої заздрості до як не як зреалізованого таланту позаочі називали, розуміючи, що з учителем нам таки пощастило). Уміння заглибитися в текст, піймати красу форми, передати естетичні враження було складовою його Богом уділеного таланту. Але й споневажити дар у цьому поколінні вдавалося надто вже легко – прикладів маємо необлічимо багато. Леонід Миколайович усе ж виявив певну опірність радянізації. Впадало в око, що в ньому час від часу оживав невитравний страх, пам’ять травматичних потрясінь 1930-1940-х. І тоді внутрішній редактор, суворий ідеолог переважав митця й аналітика, принижував читача. Але й долати страх часом щастило. Леонід Новиченко своїми «зваженими» передмовами уможливив видання реабілітованих класиків, як, скажімо, Євгена Плужника. Я щойно перечитала статтю, котра справила на мене колись велике враження. Деякі деталі подобаються й зараз, але загальний тон, яким перейнята вся радянська літературна критика, разить неймовірно. Маю на увазі поставу критика, котрий вважає за обов’язок повчати, виправляти поета, котрий помилявся й не розумів величі свого часу. Тут уже ніяке чуття форми не рятувало, фальшивою була сама постава й позиція. Саме Леонід Новиченко благословив кількох поетів – шістдесятників, цькованих пильними літературними батьками. Згадати хоча б передмову до «Соняшника» Івана Драча. З приємністю прочитала в недавно виданій книжці спогадів Ірини Жиленко про знов же неоднозначну роль Новиченка у тодішньому літературному процесі: офіціозу він служив, але за кожної слушної нагоди намагався прислужитися таки літературі.
Проблемою нашого культурного розвитку подосі зостається його перервність, повсякчасна необхідність наздоганяти й надолужувати. Хронологічно моїми університетськими професорами мали би бути учні Миколи Зерова. Вони загинули на Соловках разом із метром київських неокласиків. І нас учили ті, хто не хотів і не вмів виховати філологів, а не просто напівосвічених шкільних учителів. Бо культура передається через особистісне спілкування. Але ланку ланцюга ґвалтовно вирвано, переємність традиції порушено. Все мало б в ідеалі стати радянським та й годі. Леонід Новиченко (до речі, на підтвердження тези про конечну необхідність особистісного спілкування, передачі знань від наставника до учня, – сам він не раз говорив про виняткову роль Олександра Білецького у власному фаховому становленні) – один із тих, хто все ж цій тотальній радянізації протидіяв. І тому про неперервність, в остаточному підсумку, культурного розвитку все ж можна говорити.
І насамкінець один спогад. Леонід Миколайович у приватному спілкуванні часом виявлявся геть незвичним – світським, розкованим, чарівливим співрозмовником і оповідачем. Приватні деталі іноді прегарно зблискують і в його книжках. Серед інших застільних розповідей мені часто згадується його новелка про антирадянський монолог професора, звернений до міліціонера. Отож, дія відбувається в елітному будинку на Михайла Коцюбинського, де в дворі стояв пост охорони. Як підкреслював Леонід Миколайович, це був один із буквально кількох випадків у його житті, коли алкоголь зняв застороги й розширив простір свободи. І законослухняний, лояльний радянський літературознавець вийшов на балкон і натхненно розповів міліціонерові все, що він, український письменник, насправді думає про тих можновладців, яким цей «холуй» (слово в лапках – таки цитата) у погонах служить. Наступного дня, вже тверезим, кинувся перепрошувати. Як із вдячністю говорив академік уже й через багато років після пригоди, хлопець виявився порядним і нікому нічого про п’яні звіряння мешканця елітної квартири не розповів. Страх усе ж перемагав не завжди. Інакше письмо взагалі було б неможливим. А коли ідеологічні шори зовсім впали, з’явилася найкраща книжка. Яка в літературі залишається. Можна шкодувати, скільки чудових праць втрачено, бо страх паралізував творчість. Але окрім письма було ще й спілкування з учнями. Наше покоління (думаю, мої слова підтвердять усі ті, хто працював з Леонідом Новиченком в Інституті літератури, хто слухав його поради, віддавши на суд перші не дуже вмілі свої статті) завдячує Вчителеві багато чим. Мости між поколіннями повсякчас руйнувалися. Навіть і в сімдесяті, не кажучи вже про тридцяті. Наводили їх заново невсипущим старанням. Це завжди означало йти проти течії. І тільки тому в незалежній Україні ми не починали все з самого початку. Ми все ж продовжували традицію, ми мали вчителів. Тож ці мої ювілейні замітки – пишу з незмінною повагою й вдячністю.
