Міхаіл Шишкін (нар. у Москві 1961 р.) – один із провідних сучасних російських письменників, який від 1995 року мешкає в Швейцарії. Статтю «Українське майбутнє Росії» було надруковано у провідному швейцарському виданні «Neue Zürcher Zeitung». Український переклад здійснено Христиною Назаркевич за німецькою версією тексту.
Ознакою сили чи слабкості є непроголошена війна Росії проти свободолюбної України? Московські політики отримали матеріал для роздумів після того, як людям у Києві вдалося прогнати авторитарно-бандитський режим у своїй країні. От тепер московська верхівка й розмахує на всі боки кулаками.
***
Інтернет приніс війну в кожну домівку. Наживо можна стати свідком і учасником вуличних боїв у Києві, мітингів у Криму й арештів у Москві. Ось саме в момент, коли я пишу ці рядки, 18-річна руденька дівчина розгортає на Манежній площі в Москві плакат «Ні – війні». До неї наближається міліціонер з мегафоном: «Ідіть звідси! Дозволу на вашу акцію немає!» Вона кричить йому у відповідь: «Дозволу на вашу війну немає!»
Злочинцям при владі вдалася непростима підлість: вони зіштовхнули між собою росіян та українців, перетворивши мову не на засіб порозуміння, а на зброю ненависті.
Ми справді братні народи. Моя мати – українка, а батько – росіянин. Таких змішаних подружніх пар у Росії й Україні – мільйони. То ж яким чином відрізняти одних від інших? Різати їх по живому? Як поділити Гоголя? Класиком якої саме літератури, російської чи української, він є? Гоголь належить і тим, і іншим, він – наша спільна гордість.
Урок «молодшого брата»
А як поділити нашу спільну ганьбу і нашу спільну біду – наше неймовірне минуле? Знищення селянського класу в Росії і голодомор в Україні? Серед жертв і катів були і росіяни, і українці. У нас були спільні вороги – ми самі. Наше спільне моторошне минуле мертво вхопилося в нас, відтягаючи обидві нації назад і не відпускаючи в майбутнє.
Майдан вразив громадянською позицією і мужністю людей, які «за нашу і вашу свободу» вийшли на вулиці. Взаємна солідарність була очевидна. Накочували почуття величезної поваги й заздрості – українці можуть піднятися й вистояти, не так легко поставити їх на коліна.
Путінські телекоментатори робили все можливе, щоб зобразити у своїх повідомленнях захисників Майдану такими собі смішними хохлами: хитруватими селянами, зажерливими, дурними, готовими продатися хоч чорту, хоч навіть і Заходу – лиш би сала вистачало. Країна з таким державним телебаченням мала б під землю від сорому провалитися.
У Росії здавна існувала деяка зверхність до українців і до української мови. Віддавали належне життєлюбності, почуттю гумору та самоіронії «молодшого брата», проте він таки завжди залишався в сім’ї молодшим, змушений був слухатися старшого, вчитися у нього, наслідувати його. Аж раптом події останніх місяців відкрили росіянам цілком інших українців. Раптом «молодший брат» став дорослішим за старшого. Українцям вдалося прогнати свою банду злочинців, нам – ні. Є чому позаздрити.
Або візьмімо навіть такий простий символ як національний гімн. Гімн українців об’єднує цілі покоління, а в нас немає гімну, який би навіть на це визначення заслуговував. Під час Олімпійських ігор весь світ слухав сталінський гімн, який пов’язує покоління диктаторів і рабів.
Демократична революція в Україні розпочалася як боротьба символів. На різних площах країни почали валити пам’ятники Ленінові. А в Росії та в російськомовних областях України Ленін стоїть собі далі – і на площах, і в головах. Кожна нація є заручником своїх символів. У Росії місто Санкт-Петербург все ще знаходиться в Ленінградській області, а оснащений найсучаснішою технікою швидкісний електропотяг «Сапсан» їде до міста Дзержинськ, міста, яке все ще носить ім’я найбільшого ката країни, засновника ЧК Фелікса Дзержинського. Символи, які оточують людей, визначають їхнє життя.
Українці розпочали руйнувати символи нашого спільного безславного минулого, а росіяни в Україні піднялися на захист цих символів.
Київський майдан, майдан Незалежності, перетворився на Євромайдан. Людей вивела на вулиці не ненависть до Росії, а ненависть до власного уряду, який витворяв з людьми все що завгодно, незалежно від мови. І спочатку не було бажання революції. То не був рух у напрямку насилля, а рух до цивілізованого порядку, до «Європи».
Для українців «Європа» не означає реального ЄС з його проблемами, а є міфічним образом життя, яке підпорядковується не кримінальним принципам, а побудоване на правових законах. Європа – це синонім надії на життя в цивілізованій Україні.
Проте нокаутували режим Януковича не мирні протестанти. Зеки й злочинці розуміють виключно мову сили. Боксерську рукавицю мирного демократичного протесту натягнув націоналістичний рух. Першим законом нового уряду стало, на жаль, скасування статусу російської мови як регіональної. І це викликало ще глибше відчуження україномовного заходу від російськомовного сходу країни. Для одних героями є «Небесна Сотня», а для інших – бійці Беркуту.
Можна зрозуміти і російське населення України, люди бояться українізації. Уявімо собі подібну ситуацію в Швейцарії. Коли б німецькомовна парламентська більшість у Берні прийняла закон, який забороняв би вживання французької мови як регіональної у західних франкомовних кантонах.
Обурення простих людей у цей складний час негайно ж використав «основний переможець» у Сочинських Олімпійських іграх. «Батьківщина зобов’язана захищати своїх дітей!» Режимові завжди вдавалося маніпулювати народом за допомогою патріотизму. Метод спрацьовував бездоганно завжди. Він і зараз дієвий. За минулі тижні телепропаганда блискавичними темпами підготувала росіян до захисту «батьківщини» в Криму та на сході України від українських «фашистських загарбників».
Вороги – це хліб кожної диктатури. Перемоги продовжують існування імперій, поразки пришвидшують їхній розпад. Тріумф Сталіна зміцнив імперію Гулаг, афганська катастрофа пришвидшила кінець Радянського Союзу.
Нещира любов до батьківщини
То чого ж побажати своїй батьківщині: перемог чи поразок? Для людини, яка любить свою батьківщину, таке питання може видатися абсурдним, проте абсурдність зникає, коли зрозуміти, що ця батьківщина протягом століть не давала спокійно жити ані своїм власним громадянам, ані сусідам. Населення Росії досі чітко не усвідомлює, де закінчується батьківщина, а де починається режим – так все тісно переплелося.
Мій однокласник загинув в Афганістані – йому теж тоді казали, що вони захищають батьківщину. Ми заходили до його батьків. І щоразу його мама починала плакати: «Яку батьківщину? Яку таку батьківщину?» Ми мовчали.
Пригадую собі російського солдата, ще зовсім юного, який, коли розпочалася чеченська війна, сказав на камеру: «Тут я захищаю свою батьківщину».
А тепер вони хочуть, щоб російські та українські чоловіки «захищали свою батьківщину», воюючи один проти одного.
Очевидно існує закон природньої смерті режиму. Диктатура живиться брехнею про своїх ворогів і помирає, коли починає вірити власній брехні.
Жаль проймає, дивлячись на людей у Східній Україні, які вимахують зі сльозами на очах і з криками «Росія!» триколірним прапором. Скільки вже разів в історії їх використовували і обманювали. Їхній шлях у Росію веде простісінько в поліцейську державу. Більше від усіх є що втрачати мешканцям Криму. Захоплення «історичним звільненням» від українських «фашистів» скоро мине, і розпочнеться протверезіння реальністю. Після «звільнення» Абхазії чорноморські курорти, які раніше процвітали, повністю осиротіли. Той самий сценарій тепер відбудеться у «звільненому» Криму. Барвистий відпочинковий край перетвориться на сіру пляму, куди не захочеться їхати ні росіянам, ні українцям. Додаймо сюди ще проблему кримських татарів, які не забули масових депортацій у Сибір і знати нічого про Росію не хочуть.
Агонія режиму, яка розгортається на наших очах, здійснюється як безконечно жевріючий прикордонний конфлікт. Непроголошена війна з Україною дає режимові привід остаточно придусити незалежне громадянське суспільство в Росії та встановити безжальні поліцейські порядки. Мілітаризм, пошуки внутрішніх ворогів, боротьба зі «зрадниками», патріотична масова пропаганда – все це вже стало реальністю.
Надто тривалий час втягають вбивці та божевільні у свої спекуляції любов до батьківщини. І знову нас – українців і росіян, взяли в заручники. І знову нам, двом братнім народам, заради майбутнього доведеться від цього страждати. Проте боротися нам треба спільно.
Дівчину на Манежній площі перед Кремлем заарештували. Силовики вирвали від неї плакат, заломили їй руки за спину і забрали.
Після вводу радянських військ у Чехословаччину російський поет Александр Галіч писав: «Граждане, Отечество в опасности! Танки входят в Царское Село!» Руденька дівчина – патріотка. А ті, які її заарештували, які однодушно проголосували в Думі за війну, які віддають і виконують злочинні накази, всі вони з усіма своїми кийками й танками – зрадники.
Джерело: Neue Zürcher Zeitung
Улюблений сайт літературної критики