Король помер – хай живе король! 2013-й літературний рік своє відбув, починає набирати обертів літературний 2014-й. Але поки це ще не стало надбанням історії літератури, кинемо останній, прощальний погляд на проминулий рік, спробувавши врешті зрозуміти, що там було не так – чи карма найгіршої цифри, а чи ще щось. І поглянемо на це не абияк, а крізь призму (хронологічно) останньої авторитетної премії, що закриває собою підзвітний період.
Одразу зазначу: мені цьогорічний (саме цьогорічний!) «ЛітАкцент року», його підсумки і тенденції вкрай близькі і симпатичні, і завданням буде не стільки прицільне «прокльонокидання» (а це в контексті даної премії, можливо, найулюбленіший жанр людей небайдужих), скільки обґрунтування такої симпатії і солідарності.
Оскільки осердям цієї статті задумано зробити аналіз результатів в категорії «Проза» і «Есеїстика й літературознавство» – тих номінацій, що, на мій скромний погляд, найкраще – особливо цього року! – корелюють між собою, являючи різні боки одної шоколадної медалі, то почну з того, що лишається.
Я, попри те, що маю маленьку доньку, досить посередньо обізнаний з дитячою літературою і тому, певно, і є ти одним «критиком», що утримався від голосування в цій номінації – ну зарано нам іще читати ці книжки. Але найбільше компліментарних відгуків чув таки про книжку Прохаськів, а це, погодьмося, теж сякий-такий показник, і я тут спокійний. От якби палімпсестний Гаврош переміг, я б насторожився, а так – усе нормально.
В «Поезії» мені б догодили всі, окрім Махна. Занадто він, як на мій смак, вторинний і неоригінальний, занадто штучний чи що. Як казав мені колись один професор, підтверджуючи мої туманні інтуїції, «Махно страшенно залежить від поетики Римарука, надто вірно їй слідує». Отже, є така думка. Перемога Лаюка, за якого голосував і я, стала ще одним підтвердженням ваговитості того поетичного капіталу, що ним володіє Мирослав – без сумніву, дуже самобутній і потенційно великий поет, що приємно вирізняється на тлі такої різношерстої «смолоскипівської» тусовки.
Кандитат на «Золоту бульку» в мене був свій, який, на жаль, не переміг. Чого гріха таїти – це Іздрик з його першою (якби ж і останньою…) збіркою поезії «Ю». Правий Андрій Дрозда, пишучи про суть «Бульки», – неспівпадіння очікувань і результату, але не просто очікувань, довільних і суб’єктивних, мовляв, ми тут на роман грубезний чекали, а ви нам есеїстику впарюєте? А очікувань, що ґрунтуються на потенціалі автора, на рівні його попередніх книг. І от навіть попри стільки книжок з ґаджетоцентричними назвами, я все одно, пам’ятаючи «Воццека» і «Леона», продовжую чекати такого ж рівня і вірити в нього. Натомість отримую збірку посередніх, вимучених, хоч і швидко написаних, поезій, що її личить видавати далеко не всім молодим поетам. Правда, з шикарною поліграфією, що втім не перекриває враження від рядків, з якими я цілком тут солідаризуюся: «не долетіло/ і не дійшло/ все що так довго чекали ми/ не докульгало/ не доповзло».
З іншого боку, така збірка Іздрика зайвий раз вказує на давно зрозумілі, але від того не менш симптоматичні речі: «станіславівський феномен» загалом і його найкращі представники зокрема розтратили, хоч як це сумно, рештки колишньої художньої потенції, ідеально втіливши дух фіґлярських і сміливих 1990-их і зламу століть, але геть не змігши запропонувати чогось іншого, чогось нового, для іншого і нового часу. Вкрай прикметно, що близько десятиліття, а то й більше, кістяк феномену в лиці Андруховича, Іздрика і Прохаська не випустив жодного роману, та й взагалі – хоч скількись відчутної прози. Щоб залишись у процесі, треба було знайти нову нішу, якою і стала врешті комбінація з перекладацтва і есеїстки. Та якщо Андрухович зміг повноцінно віднайти себе навіть поза межами художньої літератури, то, приміром, у Прохаська це виходить далеко не завжди. Його «Однієї й тої самої» особисто я страшенно волів би бачити серед номінантів на «Бульку», а не серед переможців премії Шевельова, але про це слід говорити окремо.
Що стосується Сняданко, то й це не велика несподіванка. Коли на початку осені, з наближенням сезону літпремій достойника і близько не було видно, в середовищі критиків все гучніше почали лунати істеричні смішки. І поява роману, та й ще сякого-такого романного обсягу, викликала значне пожвавлення. Трудова міграція, нетрадиційне кохання, авторка, що давно зарекомендувала себе як «міцний середняк», – фаворит намітився миттєво. Але подальше стрімке розчарування полягає навіть не виключно в химерному горизонті очікувань. Закладена безпосередньо в романі художня потуга, що від початку заінтригувала і здивувала, врешті не спрацювала, призвівши до пробуксовування і поламки добре вигаданого, але посередньо сконструйованого прозового механізму.
Тому й так, великі і зовсім небезпідставні очікування перетворюються на розчарування, а подекуди й гнів, що клекоче в горлі і виходить булькою з…ні, не з носа, а просто – булькою розбитих мрій. За якою, думаю, письменники все ж мають приходити, тим самим щорічно оздоровлюючи і без їхніх образ зболений літпроцес. Приходив же Пол Верховен за «Золотою малиною», а там дійсно дають за найгірше, а в «ЛітАкценті» – лише за те, що могло бути значно кращим. Саме тому на «Бульку» й не номінувався письменник надзвичайного працелюбства і послідовності Мирослав Дочинець – які тут можуть бути очікування?? Панове, будьмо розважливими і милосердними.
Тепер переходимо до найцікавішого і дуже проблематичного. І якщо за попередні думки полетить каміння гніву, то тут мусить зійти вогненна лава праведної помсти. Можливо, правила присудження премії варто в наступному році скоригувати, можливо, це треба робити кожного року, апробуючи різні варіанти або й взагалі зробити змінюваність правил конститутивним принципом – чом би й ні? Головне, що цього року формат і принципи голосування дали можливість максимально об’єктивно оцінити літературний рік. 2013-й – дійсно вкрай бідний на хорошу прозу, про першокласну навіть не йдеться. Декілька, до десятка точно, текстів на слабку чи тверду трієчку просто таки вимагали графи «не підтримую жодну книгу». Саме в цьому – перемога премії «ЛітАкцент року»: їй вистачило зухвалості і прозорливості, аби віднайти той механізм голосування, який зміг відобразити цей прикрий факт. Чи радше тенденцію.
Бо для тих, хто хоч якось слідкував останніми роками за книжковим ринком, це жодним чином не здивування, а логічна чи то кульмінація-надір (хотілося б вірити), чи то продовження процесів, які почались давно. Умовна (недо)постмодерністська парадигма – ключове джерело найкращих українських текстів незалежності – навіть на прикладі згадуваного й по вінця талановитого «феномену» вичахла ще на початку нульових. Надходив час повернення до реалізму, до неприкритої сучасності, але бачити цього ніхто не хотів. Будь-що, аби не він – надто вже болісні спогади попередніх 1970-ти, а то й більше років тяжіли (часто не заслужено, але то інше) над цим словом-прокляттям. Інфантильні автобіографії, запізнілі й попросту нецікаві текстуальні ігри, непрофесійні й безпорадні «жанрові» книги – загальний рівень літератури падав стрімко й неуникно. Якесь пожвавлення відбулось близько десятих років, та й то силами давно визнаних «класиків»: «Музей» Забужко, «Ворошиловград» Жадана. Останній якраз був і є чи не єдиним письменником, який з усіх сил намагався і намагається вхопити і закріпити нашу химерну реальність. Й іноді йому майже це вдається. Іноді. Майже.
Що ж не так? Звідкіля несе собачою могилою? Чому письменники не просто не хочуть (бо вже таки хочуть!), але й не можуть дати собі ради з українською сьогоднішньою реальністю? Вдумлива Тетяна Трофименко в своїй важливій статті «В очікуванні на реалізм» поміж причин, чому ніхто не береться за реалізм, називала дві причини: по-перше, всі бояться бути звинуваченими у цьому (згадуваний посттравматичний синдром) і, по-друге, авторам бракує обізнаності в тій реальності, про яку слід писати. З першим майже цілком погоджуюсь – хибне і викривлене квазі-патріотичним вихованням розуміння реалізму багато на кого давить. Друга причина, як на мене, вимагає вкрай суттєвого доповнення: письменники не просто не знають, що писати – тут, думаю, наразі є чимало ідей; головне – вони не знають, як це робити. Камінь, об який розбиваються в кров лоби, – мова. Реальність – це мова. Література – це мова. Мова вирішує все.
Наше взаправду химерне (а де на пострадянському просторі воно інше?) і неможливо-важко-вхоплюване сьогодення ломиться в усі двері і хоче бути висловленим, і саме робота з ним і над ним має бути лакмусовим папірцем для всієї літератури. Якою мовою це робити? Безнадійно нормативним викиднем чи не менш штучним суржиком? І як вхопити і препарувати й так вічно мінливу фактуру реальності, що не має правил навіть в середині своєї нестабільності, якщо головний інструмент – не скальпель, а сокира? 90-ті почались чудово, але закінчились ганебно: почасти витравивши дух «суконності», повернувши численну «питомо українську» лексику і знявши безліч тематичних табу, цей, з дозволу сказати, перезапуск мовних практик зійшов на пси. 2000-ні явно унаочнили продукти такої поверхової роботи, бо з’ясувалось, що не тільки постала «нова суконність», а й розтратилось все те, що було доброго: базові навички розповідати хороші історії і саме чуття мови.
Вхопити і відтворити ту мовну стихію, якої вимагає сьогодення, пройти між Сциллою нормативу і Харибдою суржику, хоч іноді достеменно відповідати на все наростаючі і все більш загрозливі вібрації реальності – це найбільше на сьогодні завдання української літератури, таке, здавалося б, очевидне і давно виконане, але насправді катастрофічно занехаяне і тепер без перебільшення доленосне. Змушувати літературу до крові з вух вслухатися в реальність, без анестезії зрощувати її з нею, дати реальності зґвалтувати літературу – ці завдання треба було виконати ще в 1920-х роках, поки її не зґвалтували в дещо інший і менш плідний спосіб. Потуги були, були навіть досягнення (Плужник, Семенко, Йогансен, почасти Хвильовий, Сосюра), але рівня Пільняка з його «Голодним роком», рівня Платонова з його «Котлованом» і Вєсьолого з його «Росією, кров’ю вмитою» не було нікого. Зрозуміло, різні вихідні дані, різні обставини, імперія-колонія, та прикрості від того не менше.
Перед 1990-ми роками стояли вже зовсім інші цілі, інша велася робота, та в результаті література вийшла з них теж майже незайманою, такою не зовсім юною дівкою, що ще молодиться, але здоров’ям чомусь не пашить. Отой неубієнний романтизм, що він, за висловом Соломії Павличко, є абсолютним «естетичним тупиком», нікуди не дівся. Живий здоровий, рожевощокий, проте література чомусь конає. Конає, бо він нав’язує не лише мовний регістр і тематичний діапазон, а й підпорядковує собі всю структуру і форму, роз’їдаючи все свіже або просто не таке. Тому й проситься така дещо зарізка, хоч по-своєму точна метафора: зґвалтування літератури реальністю, з подальшим заплідненням і навіть любов’ю. Руками літераторів, перепрошую за каламбур. Якщо цього не відбудеться, то тяжкий невроз на тлі вічного дівування перейде в істеричну фазу, не виключено, що з незворотними наслідками. Непоґвалтованою літературу залишати вже ніяк не можна, тим паче що й вона, як в анекдоті, кричить з усіх сил: «Ну візьміть мене, візьміть!». І саме в цьому безсилля премії «ЛітАкцент року» – сама вона цього зробити не може, лише за допомогою критиків має можливість вказати літераторам на неуникну і необхідну «шокову терапію».
Тепер про Бриниха. Розберемося з компліментами і перейдемо до основного: проект «Шидеври» – чудовий і потрібний, абсолютно заслужений в силу оголеної актуальності переможець в своїй категорії, гідна відповідь російському проекту «Літературна матриця», яка вийшла під редакцією Вадима Лєвєнталя і де сучасні російські прозаїки і поети перечитували російську класику ХІХ-ХХ століть, що входить в шкільні програми. Я цілком свідомий того, що суржик як мовний регістр тут далеко не найцікавіше, що є: бринихівські інтерпретації класичних текстів вражають новизною і свіжістю значно більше за подекуди хвацький і дотепний словотвір. Культуртрегерська місія письменника заслуговує на будь-які компліменти – популяризувати ці тексти за допомогою цієї форми прекрасна і благородна ідея. Просто є враження, що найкращий час для цього проекту вже позаду. Уявіть резонанс і розголос від «Шидеврів», якби вони були написані і видані в середині-наприкінці 1990-х! Тоді б це був цілком нонконформістський проект, вибуховий і вкрай корисний. Сьогодні так не видається зовсім, проект доживає своє, а сконає, певно, на других томах – в плані пекучої актуальності. Все, що він міг, він зробив. А головне – ще раз унаочнив давні тяжкі підозри.
Бриниху йдеться про відживлення і воскресіння того, що поховав офіціоз – мовний, ідеологічний, одним словом, ідіотський. І він бере суржик і відповідну йому тональність (хоч і не тільки їх, але їх перш за все) в якості живої води, того, що має зробити його предмет реальнішим або й попросту реальним. Тобто, «новій суконності» він протиставляє саме такий формат, який насправді є не так альтернативною, як іншою крайністю. Тупиковість і обмеженість цього варіанту в остаточному підсумку очевидна, Бриних це розуміє як ніхто. Але з двох зол він обирає менше і на певний час плідніше. Оживити класику по-іншому він не може (чи йому так здається) – і це, власне, та точка, де він з розмаху налітає на проблему мови, що була б адекватна сьогоденню. На мій погляд, значно потрібнішою, бажанішою і просто таки необхіднішою зараз була би книга, де про літературну класику говорилося б не менш цікаво і по-новому, проте нормальною (Нормальною!) мовою. Де б демонструвалася можливість говорити про такі речі легко, захопливо, та головне – без впадання в крайнощі.
Легкість, професійність, віртуозність і нормальність (звичайність!) цілком сумісні, і навіть більше – це найкраща й найорганічніша комбінація з можливих. Писати не так, як Гундорова – я ніжно її люблю, мені важать проблеми її «Транзитної культури», але продертися через певні місця цієї книги просто титанічний труд; але, з іншого боку, це справжнє фахове академічне літературознавство, має бути і таке. А писати, як Дмітрій Биков, коли він намагається – і то успішно! – реанімувати радянських письменників. Бриниху, думаю, це під силу, просто треба переглянути засновки і завдання: беручи точкою відштовхування нудне – і що важливіше – неякісне, непрофесійне, взаправду якесь хохлацьке «літературознавство», письменник потрапляє в пастку. Він вибудовує не цілком нову пропозицію, а пропозицію від супротивного – вибудовує протилежну, але залежну від початкової візію. Де його рятує і на нього грає зовсім не суржик, а його інтерпретаційні і літературно-критичні навички. Бо користатися суржиком – теж капітулювати перед «тут і зараз», які складніші за це. І новий старий романтизм, і бринихівський суржик є тими крайнощами, які просто зіщулюються під тиском радикальності реальності. Хоч бринихівський «винахід» і може попручатися довше й ефективніше.
Так, начебто тріумф на лице, є захват публіки і фан-клуб Падлючча росте, але перемога ця Піррова – оголюється безпорадність, неможливість намацати органічний спосіб говорити про важливе. Спробувати говорити по-новому, бути зубастим (бо нащо тоді ці розмови) і трощити або відновлювати авторитети – таким я бачу майбутнє проекту «ШЕдеври». Проте там не має бути милого суржику великого Доктора – з ним, як з підлітковим протестом, слід прощатися. Прощатися задля іншого, такого, що значно важче піддається намацуванню і втіленню, нонконформізму. Шукати Реальність. І в цих пошуках, якщо нам з вами пощастить, він зустріне й інших наших письменників.
Висновок перший – оптимістичний: «ЛітАкцент року» в усіх сенсах слова відбувся. І це важливо. Висновок другий – не настільки життєствердний: справжня література, літературна діяльність, як і справжня революція, вимагає жертв. Як правило, дуже великих жертв. На превеликий жаль, нашу революцію це не оминуло. Але не менш шкода й через те, що наша література приносити їх не спішить. Цноту береже.
Хай вже приходять ґвалтівники.
