Критика критеріїв критики

Дивні результати, які вимальовуються напередодні вручення премії «ЛітАкцент року-2014» насторожили прогресивну громадськість митців, читачів та літературознавців, хоча й не літпроцес зараз найбільше турбує громадян України. Те, що в фіналі окремі твори мають усі шанси отримати як першу нагороду, так і антипремію «Золота булька», свідчить, на думку деяких шановних інтелектуалів, у кращому випадку про недостатньо опрацьовані критерії оцінювання, а в гіршому – про низький фаховий рівень чи взагалі шизофренію експертів «ЛітАкценту».

Як колишній член журі цього конкурсу, а нині автор, який разом із іншими дописувачами сайту має змогу визначити переможців у чотирьох номінаціях, я своєю чергою дивуюся, коли чую подібні міркування. Складається враження, що шановні колеги говорять про якусь ідеальну сучасну українську літературу, яку ідеальні й в усьому одностайні літературознавці та критики мають оцінювати за ідеальними, придатними до вжитку у будь-яких умовах критеріями. І бажано в стерильній операційній. Натомість ситуація далеко не така ідеальна. Як на мене, нині існує щонайменше дві сучасні українські літератури і, відповідно, щонайменше два сучасних українських літературознавства, що перетинаються між собою так само мало, як автори журналу «ШО» та претенденти на Шевченківську премію. Миру й злагоди між цими двома таборами ближчим часом не передбачається, однак я не хочу зараз визначати, хто з них гірший, кращий, розумніший чи приємніший у спілкуванні. Усі гравці на полі культури дуже милі люди – фахівці й науковці.

На відміну від попередніх років, фішка цьогорічного рейтингу «ЛітАкценту» полягає саме у відсутності затвердженого складу експертів та анонімному голосуванні всіх авторів, серед яких, закономірно, є представники, умовно кажучи, і народницької, і постмодерністської школи. Чи можна запропонувати в такому випадку спільні критерії? Можна, але це буде так само ефективно, як і для роботи будь-якого «звичайного» журі, тим більше, що критерії всіх літературних премій, як і програми всіх кандидатів у депутати, переважно дуже подібні: висока художня якість тексту – соціальний захист та розвиток культури. І як цей критерій не поверни, а для частини представників інтелектуальної еліти нації «Шидеври» Михайла Бриниха будуть несмаком і навіть злочином через те, що написані не літературною мовою, а для когось – справді шедеврами деконструкції та альтернативного письма.

Коли до «звичайного» журі потрапляють представники двох різних таборів літературознавства (добрий тон – мати серед експертів і професора Y, і авангардного критика Z), вони змушені годинами сваритися, аби врешті піти на компроміс і винести рішення, яке не задовольняє часто навіть їх самих, не кажучи вже про прогресивну громадськість. Якщо ж у кінцевому підсумку результат усе одно вирішує більшість голосів, то я віддаю перевагу анонімному голосуванню двохсот авторів над муками вибору п’яти осіб, із якими після оголошення підсумків можуть перестати розмовляти навіть найближчі друзі.

Можна, звісно, добрати журі виключно з «народників» чи «постмодерністів» – тоді всі дотримуватимуться одних критеріїв. Однак прогресивна громадськість усе одно буде незадоволена, адже хто дав право цим … (вставити потрібне) визначати, яка книжка є найкращою?! І чому мають бути застосовані саме ці критерії?  І взагалі, як можна було обрати книгою року писанину Бриниха, якщо він – Вєрка Сердючка від літератури? Або: як можна було не обрати книгою року Бриниха, а обрати якусь нестерпно нудну рефлексивно-збочену маячню на 300 сторінках?..

Одне слово, незадоволені будуть завжди, а тому не таким уже неприпустимим видається критерій «бо мені ця книжка подобається». Або «не подобається». Бо ж результати паралельного голосування читачів дають підстави припускати, що 14 лютого ми можемо й не побачити обличчя сучасного українського літпроцесу в усій його феєричній антиномічності, оскільки переможе варіант «не підтримую жодної книжки».