“І досить говорити про те, що Західна Україна мало уваги й натхнення приділяла відпиранню імперсько-більшовицького духу Східної. За роки незалежності відбулася не українізація, а донбасифікація всієї країни, і причин бути оптимістами в майбутньому я не бачу. Мені так само далеко до думки, що Схід поганий чи цивілізаційно гірший, він просто у принципових (як, наприклад, питання геополітичного розвитку) речах має кардинальну іншу думку. На яку має право, як і має право на російськомовні школи й своїх героїв. Усі – дорослі й самодостатні люди, не треба нікого ні українізувати, ні донбасифікувати, треба дати людям можливість жити так, як їм хочеться, а не грати роль месій, педагогів і будителів. Людина вільна обирати собі самотужки свій пантеон, свої улюблені пісні й свою владу. Але якщо два пантеони не просто різні, а ворожі один до одного, то час задуматися про спорудження кордону між ними. Кордону, який не розділить, а врятує”.
“Попри те все, на жаль, сьогодні не можна використовувати поточний політичний момент для досягнення цілей федералізації. Дорога до пекла вистелена добрими намірами, як то кажуть. Не можна домовлятися з наперсточниками й злочинцями, такі угоди зазвичай не варті паперу, на якому написані. Неможливо досягти федералізації й реальної автономії Західної й Центральної України, пішовши на угоду з Медведчуком, Царьовим чи Хавичем. Бо їхня й наша федералізація – це дві зовсім різні федералізації”.
Більше – тут.
Улюблений сайт літературної критики
