“Ніколи не думала, що доведеться жити за таких умов і, в той же час, я думаю, що кожен з нас зараз по кілька разів на день плаче, коли нас ніхто не бачить, включно з чоловіками.
Особливо, до речі, страждають ті, хто зараз далеко. Наприклад, мій брат, який зараз живе в Німеччині. Люди не можуть опинитися тут за день і при цих от сльозах, співпереживанні, співчутті, треба триматися сильним, спокійним і оптимістичним.
Так чи інакше, перемога буде. Я це відчуваю дуже якось глибоко всередині. І дуже чудово насправді відчувати цю спільність. Ще б якби армію якось на нашу сторону переконати перейти – мені здається, за нами була б перемога. Бо армія зараз якась ні в сих, ні в тих. Тобто і проти народу не хочуть йти – незрозуміло, ким треба бути, щоб виконувати ці накази. Я дуже не хочу, щоб це стало громадянською війною, але, на жаль, зараз на вулиці дуже чітко видно, хто свій, а хто не свій”.
Більше – тут.
Улюблений сайт літературної критики
