Часто, відкладаючи книжку, знизуєш плечима й думаєш: ну ок, принаймні добре, що він є, цей сучасний український роман.
(Юлія Кропив’янська, «ЛітАкцент»),
Цікаве питання. Будемо полемізувати. Спиридон Самсонович до Мурзіка Васильовича («Казка про рєпку» Леся Подерв’янського)
Занижені очікування щодо сучасної української літератури – синдром тих, хто тривалий час слідкує за перебігом подій на цій ниві. Можливо, тому ми так тішимося, коли друком виходить «впевнений середнячок», автор якого не провалив високу місію Автора, бо не цілився надто високо (чи, принаймні, не оприявив цього у творі – а лише розплескав журналістам у інтерв’ю). А коли письменник більш-менш грамотний, уміє будувати складні синтаксичні конструкції чи просто розуміє значущість функції редактора – то хочеться розцілувати його в обидві щоки. Багато хто із критиків так робить – здається, ними рухає проста людська вдячність, що проростає у травмованій поганими книжками душі. Так народну любов доповнює академічне визнання.
Коли ж письменник замахується на більше, але йому не вдається, – то отут він отримує нагоду почути про себе страшну, сувору й об’єктивну правду. Як це сталося, наприклад, із романом Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше». Про це промовисто свідчать рецензії на «ЛітАкценті». Ті дві з трьох, де Юлія Кропив’янська та Тетяна Трофименко висловилися про книжку як про явище насамперед літературне, містять численні зауваження, які складно заперечити. Відгук Тамари Злобіної – схвальний, адже її погляд спрямований на роман як відображення суспільної ситуації; естетичний критерій у даному разі стає другоплановим, а терапевтичний ефект внаслідок проговорення дражливих тем – вкрай важливим.
Можливо, це й справді перший лесбійський роман в українській літературі, як зауважує Тамара Злобіна. Але рефлексії над власним минулим та акуратними складками статевих губ подруги в романі Сняданко очевидно програють легким натякам «Меланхолійного вальсу» Кобилянської чи навіть підлітковій гомоеротиці «Дівчаток» Забужко. Образи головних героїнь – лише засіб для висловлення певних тез авторки; проте навіть якщо назвати «Фрау Мюллер…» «романом ідей», це вряд чи виправдає невиписаність персонажів. Натомість другий план – об’ємний і рясніє яскравими деталями та образами випадкових людей. Тільки треба звикнути, що на цьому їхня функція й закінчується – це не рушниці, вони так і не вистрелять.
Попри це, роман «Фрау Мюллер…» має право бути таким, як є, – так само, як і критики мають право після публікації інтерпретувати його відповідно до власних очікувань. Наталка Сняданко, здається, не декларувала створення «великого епічного полотна про сучасну хвилю еміграції та гастарбайтерства». Так само, як Катерині Бабкіній закидають несерйозність «Соні», тоді як провина письменниці хіба у визначенні жанру: ні, це не роман, і навіть не «хороший ескіз хорошого роману» – це хороша легка повість, яка «полишає легкий післясмак і забувається відразу після прочитання». Настільна повість романтичних юнок «Здрастуй, смутку» Франсуази Саган теж залишає лиш легку піну на піску пам’яті, але це не заважає її любити.
А пам’ятаєте, читачі «ЛітАкценту», як Роксоляна Свято написала схвальну рецензію на Duty Free Оксани Форостини – мовляв, як для дебюту, то вийшло супер?. А потім шквал коментарів здивував усіх – там йшлося і про хабар, і навіть про те, що за іменами авторки книжки та рецензентки криється одна й та сама особа. Ну бо ж дивно: щоб «роман-нарис» – і не розкритикувати. Сконцентруватися на позитивних сторонах замість висловити низку слушних зауважень? Ні, до такого ми не звикли. Втім, до такого читачів справді не привчили. Деякі учасники літературного процесу хвалять одне одного настільки безпідставно, що напрошується дві версії: або вони брешуть чи підлабузнюються, або просто замало читають і не мають із чим порівнювати. Не дивно, що до щирих рецензій та відгуків аудиторія не звикла: критик уявляється кумом чи заздрісником, залежно від висловленої позиції.
Пишучи про сучасну літературу, критики часто намагаються сказати правду. За гамбурзьким рахунком. У підсумку – однаково різко відгукуються і про слабку масову літературу, і про посередні твори перспективних авторів, та й навіть про шедеври вітчизняних корифеїв, які не дотягують до аналогічних текстів лауреатів Букера та Нобеля. Чи стимулює це письменників професійно зростати? Чи допомагає читачеві зорієнтуватися у морі книжок? А може, це така сублімація критиків – через образу на недосконалість поля маргінальної літератури, на якому вони змушені працювати?
