Всі люди брати, доки не почнуть з’ясовувати, хто старший. Даний огляд чудово ілюструє це твердження і, не претендуючи на вичерпність, тим не менше, здається, репрезентує повний спектр рецепції російськими письменниками та, ширше, діячами культури феномену українського Євромайдану: від захопленого романтично-ідеалістичного (we want to believe!) до скептично-відстороненого (хочеться вірити, що скепсис у даному випадку виявиться менш виправданим, аніж він виявляється зазвичай) і далі – до вже обридлого нав’язливого «братерства» з таким знайомим душком Ґулаґу, пакту Молотова – Ріббентропа etc., і навіть ще далі – до вже зовсім безпросвітного мракобісся в стилі «Союза Русскаго Народа», що виявилося законсервованим в Україні. Проте кожен погляд Іншого на нас є важливим – десь так у козацькі часи іноземці писали про Січ; десь так історики майбутнього писатимуть про Євромайдан.
«Суспільство в його ідеальному стані самоорґанізації»
Так Віктор Єрофєєв сказав свого часу щодо україно-російських стосунків: «Вроджений, підшкірний, цілком несвідомий імперіалізм наших людей із особливою пристрастю проявився у справі повернення до нас України. Ми всі переконані, що Україна – це наша країна і що її від’єднання від нас було великим непорозумінням і потребує корекції. При цьому ми навіть не приховуємо нашого відчуття вищості перед молодшим братом, українцем, чи, вірніше сказати, хохлом. Ми його кличемо до себе, мов заблукалу вівцю, і, коли ця вівця до нас повернеться, цій вівці треба буде дати як слід прочухана. Це веселе переконання в тому, що незалежна Україна – лиш тимчасове непорозуміння, пронизує майже все наше суспільство, й ніхто навіть не замислюється, що хохлам воно може бути не до смаку. Ми не думаємо про душі Кавказу, Середньої Азії і України. Ми загрібаємо все до своїх рук. Ми не думаємо про чужі душі. Наш імперський мікроб залишається з нами на довгі роки. Якщо не назавжди».
Російський правозахисник та юрист Євґєній Іхлов у статті з вельми показовою назвою «Остання осінь імперії» (інтернет-ресурс «Каспаров.ru») пише, що «головним показником краху російської великодержавної ідеї став Євромайдан. Вже очевидно, що попри всі заклики Москви до трьохсторонніх переговорів щодо долі стосунків України з ЄС, навіть за умов дуже малоймовірного їхнього початку, дані переговори будуть вестися лише щодо термінів євроінтеґрації України та розміру відкупного, що його Москва захоче отримати за “уход матери городов русских” на Захід».
Як підкреслює Є. Іхлов, «симптоматичною є простодушна ідея Кремля ще раз провернути фінт із підзабутою “блестящей дебютной идеей” — “пактом Молотова-Ріббентропа”. Вийде в Путіна відкласти євроінтеґрацію України на півроку, на рік чи навіть півтора – в масштабах історії факт мізерний. Євроінтеґрація та незалежність від Москви на повну міць проявилися як основа української національної ідеї. І цій ідеї, що є могильником російського великодержав’я, Москва не може нічого протиставити, окрім найвульґарнішого економічного шантажу».
«У стосунках із Києвом Москва поводиться, наче у викривальних романах XIX ст. – хтивий багатий старець з юною бідною дівчиною: уступи – в тебе хворий молодший брат, зима – холодна, він – кашляє, а вугілля для каміну дороге. І жодних інших резонів. Щоправда, можливе і щасливе завершення – наречений нещасної дівчини обламає палицю сластолюбного козла об його ж хребет… Поведінка Москви в конфлікті через українську євроінтеґрацію перекреслила всі віки російської культури. Жодного арґумента про духовну рідність з українцями, жодного звернення від інтеліґенції до інтеліґенції. Та хоч від робітників до робітників. Лишень звична модель – багатий папік та напівголодна провінційна дівчинка. Це і є повне банкротство “Великой России”», – красиво підсумовує свої міркування юрист та правозахисник.
Насправді, пізніше таки було звернення російських письменників до Євромайдану, в якому, зокрема, йшлося: «Нам гірко через те, що сьогодні ви змушені думати про Росію як про грубу та віроломну силу, що жадає підім’яти під себе інші народи, а не як про батьківщину безцінних культурних багатств та інтелектуальних можливостей. Повірте, для багатьох у Росії Україна – не заблукала вівця, яку необхідно заарканити і тягнути назад у спільний хлів, а рівна духом країна, чия культура відкриває все нові та нові перспективи для плідного діалогу». Дане звернення, зокрема, підписали Марія Ґаліна, Андрєй Ґріцман, Єлєна Марінічєва, Лєв Рубінштейн, Єлєна Фанайлова, Алєксєй Цвєтков, Аркадій Штипєль та інші – загалом п’ятдесят чотири російських поети, прозаїки та перекладачі.
Близький до них в оцінці Євромайдану і Віктор Шендеровіч. Під час свого перебування в Харкові, відповідаючи на запитання щодо своєї оцінки подій в Україні В. Шендеровіч заявив: «Здалеку видно, що Росія вчергове відштовхує від себе Україну. Росія вчергове асоціюється з бажанням домінувати і володарювати, з нездатністю ставитися до сусіда як до сусіда, а лиш неодмінно як до васала, постійно заганяючи його в залежність. Можна сказати, з тяжким імперським диханням в обличчя бере за грудки та, дихаючи перегаром, каже: ти мене любиш? Прикро, що вчергове Росія виступає в ролі такого небезпечного сусіда». «Очевидно, що в України немає жодних варіантів розвитку як держави, окрім як руху в Європу – поза європейською парадиґмою жодної України просто бути не може, оскільки вона зліплена і зшита з кусків різних імперій. Якщо Україна буде васалом Росії, тоді по цьому шву все і розірветься», – попереджає В. Шендеровіч.
Захоплене враження Євромайдан викликав в музичного критика Артємія Троїцкого. В інтерв’ю Радіо «Эхо Москвы» А. Троїцкій зазначив, що «Сковирнути Майдан неможливо. Адже зараз це великий веселий укріпрайон із непроникними і незривними жодними бульдозерами барикадами. Перебуває там у будь-який практично взятий момент часу від десятка до кількох десятків, а іноді навіть і по декілька сотень тисяч чоловік. Цей Майдан розігнати, закрити, скасувати неможливо. Це можна зробити лишень за допомогою якоїсь нейтронної бомби. Інакше ніяк».
«Це реальне народовладдя, причому повністю самоорґанізоване. Жодних лідерів там немає, жодних розумників, жодних харизматиків, жодних цих хитрих політиків. Тобто є ця велика кількість народу, що частково об’єднана, я так розумію, в якісь ґрупи за інтересами. Тобто там дуже багато студентів, і вони об’єднані в Студкоми. Там є не така помітна, як це було в Москві, але така цілком весела та креативна ґрупа богеми, гіпстерів і таке інше – у них також свій партком на вулиці Рейтерській. Там є, скажімо, афґанські ветерани, що тримають всю безпеку, тобто наче фільтрують входи-виходи і таке інше. Величезну роль там відіграє церква. Щогодини там відбувається молебень. Тобто година відзначається молебнем. Виходять люди на головну сцену, тобто ці священнослужителі, співаки, якісь відомі люди, що до них доєдналися, моляться, співають український гімн. В цей час ці десятки тисяч людей запалюють ліхтарики, і це просто… Це така реальна народна містерія, нічого схожого в Москві не було ніколи – я в житті ніколи нічого такого не бачив. Цього немає не лише в Росії, цього, гадаю, немає взагалі у всьому світі», – ділиться своїми враженнями від Євромайдану музичний критик.
«Що стосується націоналізму, можу сказати, що націоналізм там, звісно, присутній. Більш того, він там дуже помітний та одухотворений. Це не той націоналізм, що його, скажімо, хотілося б лаяти, критикувати і зневажати. Я сам-то безрідний інтернаціоналіст, і мені всі ці кревні справи є зовсім чужими. Проте там націоналізм позитивний, зовсім не аґресивний у стосунку до інших країн та народів. Вони просто пишаються собою. Мають право. В даному випадку революція робиться, реально робиться народом, а не лідерами, і навіть не партіями, як, скажімо, це було в Росії з більшовиками. Це народна історія, абсолютно народна, мільйонна історія», – зазначив А. Троїцкій.
На думку А. Троїцкого, те, що він зіграв на сцені Майдану – було найважливішим з того, що він зіграв за все своє життя. Музичний критик також передав Євромайдану привіт від Юрія Шевчука.
Схоже, захоплене враження від Євромайдану і в художника Пьотра Павлєнского, який прославився тим, що нещодавно прибив до бруківки на Красній площі власну калитку (акція «Фіксація»). В інтерв’ю «Art Ukraine» П. Павлєнскій поділився своїми враженнями від Євромайдану: «Якщо говорити про певний ідеал суспільства – анархо-комунізм, наприклад, – він зараз втілюється на Майдані. Вось всі ці субкультурні суперечки про домінування правих чи лівих – це повна фіґня. Сама структура, в якій і бомжі, і робітники і студенти перебувають разом: усі, кому потрібні одяг чи їжа можуть взяти її безкоштовно, ті, в кого є така можливість, несуть їжу і одяг для інших. Ті, в кого немає можливості щось віддати, можуть стати волонтером, зробити якусь роботу – це і є суспільство в його ідеальному стані самоорґанізації».
«І для порядку непотрібна ніяка поліція. Немає ніякого мародерства. На прикладі Майдану ми бачимо, що поліція існує не для безпеки громадян, поліція існує лише для безпеки влади. Зараз речі починають називати своїми іменами», – зазначив П. Павлєнскій, підсумувавши свої враження від Євромайдану: «Ми бачимо, що Майдан стає мистецтвом, перетворюючись на тотальну інсталяцію. Який художник зможе зробити щось виразніше за ці барикади?».
«Деґрадація – єдине, що нас нині поєднує»
Якщо ці коментарі репрезентують захоплене враження частини російської еліти від Євромайдану, то Дмітрій Биков у своїх оцінках є значно скептичнішим і похмурішим. В своїй колонці на ресурсі «Собеседник» він проводить аналоґії з подіями в Російській Федерації осені 1993 року: «Якщо вже шукати аналоґії, то зараз, на мою думку, Україна проходить через заколот (“мятеж”), подібний до наших подій 1993 року, хоч і зі зворотнім знаком. Зазвичай, революції ходять парами – свій 1991 рік там вже був в “помаранчевому” варіанті, зараз відбувається реванш. Фінал визначено наперед – владу візьме, як завше, третя сила, компромісна фіґура, що спочатку виглядатиме “стабілізатором” на кшталт Путіна. Насправді вона занурить Україну в летарґійний сон, оскільки лиш він виглядає ґарантією проти розпаду. Все в буквальному сенсі закінчиться нічим, адже саме така доля розколотих суспільств, нездатних зробити остаточний ідеолоґічний і політичний вибір. Одне можу сказати напевне: мені здається, російським революціонерам, лібералам, прихильникам європейського вибору та мітинґової активності не варто зараз їздити на Майдан та тим паче радіти йому. Нічого особливо хорошого зараз в Україні не відбувається. Там відбувається страшне – закономірний наслідок довгої інтелектуальної і політичної деґрадації з уголовним душком. Дивитися на все це варто лише як на модель нашого майбутнього, оскільки деґрадація – єдине, що нас сьогодні поєднує».
«Нынешняя политическая доктрина Украины есть ложь о русском человеке»
Проте інша частина російських письменників є ще радикальнішою в своїх оцінках. Так, Іґор Караулов у статті «Богданізація Януковича» (ґазета «Известия») пише: «Для нашої зовнішньої політики це стало першою серйозною перемогою на європейському напрямку за весь пізньорадянський та пострадянський час. Ми довго мовчки відступали, беззастережно здали і Східну Європу, і Прибалтику, проте нарешті коса євроінтеґрації нашла на український камінь».
І. Караулов є прихильником «нерушимого братерства»: «Можливо, це здасться парадоксальним для націоналістів, проте і Росії, і Україні буде простіше просуватися європейським шляхом, якщо ці країни будуть разом, якщо відновляться первісні (“исконные”) зв’язки і увімкнеться ефект синерґії. І хоч київська влада налаштована, вочевидь, ще певний час, за старою козацькою традицією, почергово обнадіювати обох кандидатів, годинник Януковича безжально відбиває час, і це обнадіює: адже за 16 місяців, що залишились до президентських виборів, треба не тільки зважитися на союз з Росією, але й показати українцям, що цей союз змінює їхнє повсякденне життя на краще».
«Ми любимо європейські цінності не менше за наших друзів в Києві чи Львові, проте, мабуть, ми дещо краще розуміємо, що формальний “вступ в Європу” та сутнісне засвоєння європейських цінностей – різні речі. Це наочно продемонструвала траґедія в Ризі, де десятки людей загинули під руїнами торгівельного центру. Як виявилося, членство в НАТО, в ЄС та решті європейських структур не рятує від цілком азіатського розгільдяйства. Чужу батьківщину неможливо привезти на підошвах дипломатичних туфель, та й чужі мізки в голову не вставиш», – звалює все в один кошик І. Караулов, демонструючи, що перша кнопка радянського телебачення не брехала, що на Заході «всё плохо».
Не такий вишуканий у своїх побудовах Захар Прілєпін, який в колонці на ресурсі «Свободная пресса» мріє: «Як би було приємно, якби Україна повернулася через рік чи через, скажімо, три, сира, боса, спантеличена, з застудженими придатками (зверніть увагу: нав’язливий образ України як гулящої дівчини, яку треба пацифікувати – що також видає ґендерні стереотипи З. Прілєпіна), осатаніла від того, що з нею трапилося – неочікувано вилізла б на берег та як вмазала б російському доброхоту (тобто тим росіянам, які співчувають Євромайдану) (він так і стоїть на березі, махає хустинкою, задивившись в блакить) у зуби».
При цьому З. Прілєпін постійно посилається в своїй критиці Євросоюзу на лідера французького неофашистського «Національного фронту» Марін Ле Пен і вірить, що «Захід вкладає колосальні кошти у всі антиросійські рухи: в Україні, в Польщі, Білорусі, Німеччині. Росія не вкладає нічого ні в що. Жодної руки Москви немає. Адже є ж Східна Україна, і міг би трапитися інший народний протест, можна вивести півмільйона» (інтерв’ю ґазеті «Суббота»).
Якщо надія молодої російської прози Захар Прілєпін в нашому огляді з огляду на його цитування Марін Ле Пен репрезентує «обыкновенный фашизм», то його колеґа по перу Едуард Лімонов репрезентує, вочевидь, «обыкновенное склочничество»: «Сидять хохли, в антисанітарних умов, пишаються собою на морозі в Києві, а їх годують, зігрівають та постачають біотуалетами невідомі нам щедрі джерела, можливо, кошти надходять із-за кордонів України», – пише Е. Лімонов у себе на акаунті в фейсбуці. «Чи не дешевше і простіше було б здобути владу прямим зіткненням, старим дідівським засобом прямої революції, зорґанізованої та підготованої політичної партією, а чи коаліцією політичних партій опозиції?», – штовхає Е. Лімонов «нерадивых хохлов» до крові.
«Як зажерлива сарана налетіли в древній Київ європейці: вічні ненависники Росії поляки, на чолі з базарним націоналістом Качинським, німецький міністр нетрадиційної орієнтації був, потворна Кетрін Ештон була, найправіший американець, мракобіс-сенатор МакКаїн (так у Е. Лімонова) був разом зі ще одним сенатором-мракобісом. Спецпосланець Державного Департаменту Вікторія Нуланд була, дружина старшого Кличка – американка була… (настільки вишукано, що виглядає майже алюзією) І сотні інших, дрібніших, всі пруть на Майдан, шпигунів, мабуть, хоч греблю гати, пишуть повідомлення своїм розвідцентрам», – ділиться Е. Лімонов зі своїми френдами у соцмережах враженнями від Євромайдану.
Е. Лімонов, так само як і Д. Биков, проводить паралелі, проте, як і годиться справжньому революціонерові, паралелі в нього виходять ґлобальніші. «Ситуація нагадує ситуацію півсотні років тому, коли вони відривали собі Берлін. “Я – берлінець!”, – заявив тоді захвалений відтоді всім світом президент Кеннеді. І тим підлив масла у вогонь Холодної війни, що ось-ось могла перетворитися на гарячу. Адже це Кеннеді кинув Америку в пічку В’єтнамської війни. Зараз Обами, ти дивись, так і скаже: “Я – киянин!” Все це серйозно, і дійсно від чого є розділитися на два табори. Дуже серйозно. Так само серйозно, як був Берлін і потім Берлінський мур. Лиш тепер “Берлін” відкотився на схід, і ми не повинні віддавати Україну. Якщо Обама скаже “я – киянин!”, а до цього все йде, ми повинні висунути гасло “я – харків’янин!” і забрати це місто і всю Лівобережну Україну і Крим, і Одесу, і Миколаїв собі в Росію. Адже ж були Західна Німеччина і Східна. Вось і буде Західна Україна в західному таборі і Східна Україна в нашому. Такий розподіл відповідатиме реальній ситуації», – «проповідує» перед усім фейсбуком Е. Лімонов, мріючи про те, що зрештою «Україна розколеться, мов французький батон». Зрештою, ще безсмертний Чезаре Борджія казав, що «Італія є завеликою країною щоб з’їсти її цілою, проте її можна з’їсти як тістечко: шар за шаром…»
Проте Е. Лімонов дуже легко переходить від ґеополітики до особистостей. Так, йому, наприклад, не дають спокою зовнішність та походження Кетрін Ештон. «Наприклад, дізнаєшся, що Верховний представник ЄС з іноземних справ – баронеса Кетрін Ештон ніяка не баронеса, титул вона отримала в 1999 році в знак визнання її заслуг перед Великобританією. Тепер зрозуміло, чому в неї найпотворніше лице в Європі, офіційна біоґрафія навіть приховує її батьків, можливо, вони алкоголіки», – ділиться своїми справді революційними здогадками Е. Лімонов у фейсбуці. Взагалі, якщо Едуард Лімонов, як загальновідомо, зовнішністю нагадує Льва Троцького, то стилістикою він радше пародіює раніше загальновідомий виступ дружини одного з кандидатів в президенти України у Донецьку в 2004 році.
Проте ґран-прі за мракобісся в нашому огляді дістається не престарілому революціонерові Едуарду Лімонову, а іншому харків’янину, що продовжує там мешкати, – Станіславу Мінакову, який явно «живёт не по лжи» і звик «рубать правду-матку»: «Події на Київському Майдані – це друга спроба помаранчевого державного перевороту, що спирається на русофобські, пронацистські, необандерівські сили, з умілим політтехнолоґічним використанням несприятливої соціально-економічної ситуації в Україні» (інтерв’ю ресурсу «Собеседник»).
Взагалі, «оранжевое беснование», в якому явно впізнається «зловредная» рука Люцифера, дуже заважає С. Мінакову. «Ніякого стимулу в смуті немає. Стимул є в благодаті, спокої… В натовпі ж – лиш пристрасті та біснування. Творчо працювати за умов суспільного психозу тяжко», – мріє С. Мінаков про стабільність, і знов рубаючи правду-матку: «Тій українській лжеждержаві, що будується зараз як антиросійський проект, я особисто нічим зобов’язаним бути не збираюсь. Для мене істина така: чим швидше антиросійський проєкт, тобто Україна як не-Росія, закінчиться, тим краще для всього населення. Нинішня політична доктрина України є брехнею про російську людину (“Нынешняя политическая доктрина Украины есть ложь о русском человеке”)».
«Я для себе коментує це як протистояння на духовному рівні. Іншого пояснення вмене немає для дій тих, хто, зокрема, готовий впадати в “помаранчеве” біснування, аж до зміни власної духовності, зради Батьківщини і присяги якимсь новоявленим державам, що є уламками великої Вітчизни, що тимчасово перебуває в розчленінні. Для мене Росія і Україна – не дві держави, а одна. Та квазідержавність, що виникла тут на території лімітрофа, уламка Імперії є тимчасовим утворенням, ні в чому, як бачимо, не міцним, що хитається туди-сюди. Я люблю Русь, росію єдину», – ділиться своїм життєвим і творчим кредо С. Мінаков, мріючи водночас про сепарацію «Новороссии» (Південь і Схід України) з андріївським прапором, що більше нагадує прапор Конфедерації і Олегом Царьовим на чолі – останнього він вважає наразі безумовним лідером Сходу та Півдня України.
Проте цікавими є не так ці його погляди, як те, що насправді з Едуардом Лімоновим та Станіславом Мінаковим у питанні чужорідності окремих реґіонів України та, як наслідок, необхідності їхньої сепарації цілком згідні деякі українські діячі. Вище я вже згадував вислів безсмертного Чезаре Борджія. Проте, повторюся – хто зараз цікавиться епохою Відродження, епохою, коли людина дійсно була вільною? Українців також не вчать навіть уроки значно ближчої до нас історії – 20 рр. XX ст., коли письменники, мов ті лєнінські кухарки, теж знали, як керувати державою… Проте це вже тема зовсім іншого огляду.
