Французький янсеніст, державний радник і видатний садівник XVII ст. Робер Арно д’Андії довгий час жив самітником у монастирі Пор-Рояль, де писав поезію та трактати. Висловлюючися на суспільно-політичні теми, він частенько вдавався до усіляких аналогій і образів із рослинного світу, зокрема зі світу дерев. Ще одним великим поціновувачем дерев був Герман Гессе, для якого дерево – це модель для наслідування, прояв пам’яті, швидкоплинності та відродження і насамперед – потужний символ. Одна з його книг віршів та роздумів так і називається «Дерева». У ній він пише:
Для мене дерева завжди були найбільш вдумливими проповідниками… У їх найвищих гілках вирує світ, їхні корені спочивають у безкінечності, але не губляться там. Дерева борються зі всієї сили тільки за одне: бути собою, керуватися власними законами, вибудувати власну форму, аби себе виразити.
Я також піду слідом за Робером Арно д’Андії та Германом Гессе і використаю одну флористичну аналогію, щоб запропонувати модель словесності – її уречевлення і візуалізацію.
Отже, як на мене, словесність окремо взятої мови можна порівняти з деревом – єдиним організмом, що складається з різних частин, які взаємопов’язані: виростають і живлять одні одних.
Коріння кожної мови це її фонологічний апарат він абстрактний і невидимий, знаходиться глибоко в культурно-історичному ґрунті. Найтонші і найглибші ідеальні (від слова ідея) капілярні корені – це фонеми, а ті, відповідно, об’єднуються у морфеми.
На рівні самої землі, де починається стовбур, у тому місці, де він найтовщий, у самому його центрі знаходяться усі можливі морфи. Це основа кожної словесності.
Навколо них річними кільцями наростають слова (спочатку одноморфні, потім дво-три-, чотириморфні і т.д.), фразеологічні фрейми (від простіших то складніших) і синтаксичні моделі речень (від односкладних до моделей з енною кількістю супідрядностей, увесь паратаксис та гіпотаксис). У самому серці стовбура – ідеальні літературні слова та синтаксичні моделі, способи синтаксичних зв’язків. Довкола осердя наростають річні кільця різних варіантів їхнього потенційного вжитку. Корінь і стовбур – це десоссюрівська мова.
На вершині стовбур починає ділитися на гілки і переходить у десоссюрівське мовлення – регіональні та соціальні діалекти, кожен з яких чимось відрізняється (товщиною та довжиною, тобто поширеністю та ступенем оригінальності). Ці відгалуження ростуть у різні сторони, але живляться зі спільного стовбура мови.
І саме на цих товстих відгалуженнях регіо- та соціолектів починається література – гілки текстів. Спочатку основоположні, канонічні товсті текстуальні гілки, а з них виростають дедалі тонші гілочки епігонства, утворюючи густе розгалуження.
На всьому гілляччі текстів – із найтовщих і найтонших галузок росте листя – це довколатекстові дискурси: інтерпретації, ремінісценції, рефлексії, реакції та екстраполяції. Вони виростають з текстів, розпускаються, наливаються соком, тріпотять на вітрі, а потім жовтіють і опадають, тобто втрачають актуальність і забуваються.
Іноді на гілках з’являються плоди, рясно оточені листям – це зародки нових словесностей. Коли вони дозрівають, то падуть недалеко від дерева. Але, як і у випадку жолудів чи яблук – вони пропадають, тільки дуже малий відсоток плодів дає нові дерева. Для цього зародки словесностей мають впасти на родючий суспільно-історичний ґрунт.
Дерево постійно змінюється: літературний стовбур поглинає соціо- та регіо- відгалуження, які, відповідно, поглинають тексти у свій канон. Одні відгалуження ростуть краще, інші сохнуть і відмирають. Листя дискурсів опадає, перегниває і живить коріння, потім з’являється нове. Якась незначна кількатекстова галузка може з часом перерости у ціле літературне відгалуження і навпаки – потужне відгалуження може всохнути.
Спочатку сохне і опадає листя дискурсів, тексти стають неактуальними, нові гілочки текстів не ростуть і тратять соки. Поступово вони відмирають, потім відсихає ціле відгалуження, з якого вони виросли. Сухі гілки та відгалуження соціо- та регіолектів надалі залишаються на стовбурі дерева словесності, але вони уже мертві і безлисті, їх легко зламати і забути, як це було з класицистичною літературою у нашій традиції.
Дерева словесності усі різні – в одного коріння зовсім просте, у другого покручене дифтонгами і африкатами; в одного дерева стовбур тонесенький, бідний, в іншого – товстелезний на багато сот тисяч слів і численну кількість синтаксичних моделей; в одного дерева два миршаві діалекти і 5 тоненьких соціолектів, в іншого – ціла стіна старезних відгалужень мови, з якої непроглядним хитросплетінням ростуть гілочки текстів. В одних дерев листя дискурсів швидко опадає, в інших майже вічнозелене.
Кожне дерево, що з’явилося на світ, – росте, розвивається, старіє і всихає, тільки кожне по-різному: одне за тисячу років, інше за 300. Кожне дерево росте по-своєму – у залежності від ґрунту та клімату, тобто від історії та геополітики. Буремні політичні вітри можуть легко зламати якусь гілку, розчахнути дерево або навіть повалити його. Від несприятливого історичного ґрунту дерево може швидко всохнути.
Дерево словесності самодостатнє і не потребує втручання, однак у його життя постійно намагаються скоригувати садівники, тобто політики, перскриптивні мовознавці, творці канонів. Вони можуть підточити корені штучними правилами фонетики, вигризти зі стовбура лексичні чи синтаксичні річні кільця, урізати соціо- та регіо- відгалуження, струсити листя дискурсу і найцікавіше – прищепити гілки з інших, чужих дерев, які, живлячись соками дерева, даватимуть зовсім інші галузки зі своїм листям дискурсів.
Садівники часто беруться судити, як буде краще для дерева, яке листя і гілки для нього зайві і чи узагалі це дерево потрібне.
Літературознавців я би назвав помічниками садівників: вони ретельно досліджують і описують верхню частину дерева, його крону: листочки дискурсів, галузки текстів. Нерідко їм бракує розуміння, що вони мають справу з маленькою частиною великого дерева.
Листочки дискурсів помилково називають канонічними текстами, гілки корпусів текстів – помилково проголошують окремим відгалуження, а відгалуження соціо- або регіолектів можуть назвати окремою мовою і навпаки – називають ціле відгалуження миршавою гілочкою, а важливий текст – висхлим листочком дискурсу. А усе це тому, що бракує панорамної перспективи. Садівники та їх помічники незмірно малі у порівнянні з деревом словесності. Тому можуть бачити його приблизно так, як тисячолітній дуб бачать мурахи. Має пройти не одне покоління, щоб визначити, що є відгалуженням, що – гілкою, а що – простим листочком. З одного боку це добре, бо тим, хто мають справу зі словесністю важко втручатися у її життя, треба докладати величезних сил, аби щось змінити. З іншого – саме тому дуже легко помилитися в оцінці того чи іншого явища, переплутати листочок з гілкою.
Щоб гарно розуміти процеси словесності, треба неспішно за нею споглядати, пам’ятаючи про усі частини – від найтонших капілярів коріння до найвищих і найзеленіших листочків дискурсів, як Гаррі Галлер, герой того ж таки Германа Гессе, дивився на араукарію.
