Іще не знаю, яким буде Різдво і яка думка Різдва стане найважливішою. Це теж одна з таємниць Різдва – щороку оновлюватись. Усе ніби повторюється, а однак діється, як уперше. Чітко. Виразно. Світло і так прозоро. Минулого року особливо виразною була фраза «І мир всім на землі». Довго й тихо про неї думалось. Думала, як це справді пов’язано. Як мало би бути. Бо Христове народження справді мало би нести всьому світові мир… Згадувала місця, в яких навіть у час Різдва точаться бойові дії, тривають конфлікти. Є нелюбов і розбрат. Це різні країни і різні землі. Народ на народ. Сім’я на сім’ю. Зрештою, син на батька або навпаки. І цього є багато. І так є сьогодні на землі, яку найдужче люблю. У ці дні. Поруч із нами. За місяць до Різдва…
Думаю сьогодні про тих, хто тепер є на майданах. По різні боки барикад. Навіть не так: бо немає двох боків барикад. Є ті, хто обстоює своє право на людськість і людяність і намагається цими барикадами трохи себе захистити. І є ті, кого виставлено проти них. Нечесно й нечемно. Бо й ті, що поруч нас, – це наші брати, і ті, що навпроти нас, – також брати, які десь оступилися. Часом добровільно. Часом ні. Зрештою, так стається кожна людська помилка, кожен людський гріх. І коли проти чогось протестувати, то не проти людей, але проти зла, яке вони роблять. І коли в комусь бачити ворога, то не в братові, який пішов виконувати чийсь недобрий наказ, а в тому, з кого всі ці накази починаються. Хто спонукав на такі накази нині, і вчора, і дві тисячі років тому. Боляче, що так триває давно. Давно й непоступливо. Нині кажуть бити зовсім молодих людей і не вдаватися до емоцій, бо тільки комусь одному з побитих 17 років, а решта всі старші. А в часи Христа було віддано наказ вибити всіх немовлят. Усе повторюється. Усе є і є. І ніхто нічого не боїться. І так багато речей здаються деяким людям безкарними й належними їм за правом. І Різдво ще не настало, а вже в якийсь спосіб є. І забуваємо, що насправді ми всі діти Божі, а тому сестри й брати, навіть ті, що могли би здатися нам найнесимпатичнішими.
Різдво триває й тоді, коли є холодно й голодно. Коли стукаємо, а не відчиняють. Коли про щось просимо, а нас не чують. Воно триває для тих, хто ночує надворі – тепер, бо діється те, що діється; і для тих, хто взагалі не має домівок і ніколи не має, куди йти. Кого ніде не чекають. Кому порожньо й непотрібно. Хто рідко мав нагоду відчути, чим є милосердя. Для кого не триває передріздвяний піст, бо все його життя є набагато тяжчим за піст, і в ньому немає місця для свят, жодної передріздвяної радості. Таких людей дуже багато поруч. Їх дуже легко не помічати. За них дуже просто не мати відповідальності, бо вони не стосуються ні тебе, ні мене. Їх можна відігнати або використати. Зманіпулювати ще й ними – просто тому, що до них не ставляться як до людей. Зрештою, як і до всіх решти.
Ми всі опиняємося в ситуації перед Різдвом, як свята родина – і коли перед нами зачиняють двері, і коли ми зачиняємо. Коли нас б’ють і коли б’ємо ми – чи рукою, чи кийком, чи просто словом. Коли в нас багато неприйняття і нелюбові. Коли бачимо в іншому ворога чи просто недруга і коли так бачать нас. Здавалось би, від цієї нашої оптики не надто багато залежить. Бо ми люди. Бо нам кажуть, що це «людське», що так нам бути природно. А насправді так не є. Ця оптика показує, де ми. Чи ми впускаємо в дім, чи відганяємо подалі, в найдальший із вертепів. І що ми робимо, коли відганяють нас, і як реагуємо… Ким ми є в час Різдва…
Дивне усе, що діється. Дивне, бо є місяць до Різдва, а є більше питань, аніж відповідей. Є різні зустрічі з людським болем, розпачем, насильством над людьми, і не знається, як їм зарадити. Як когось від них вберегти. І є стільки зустрічних закликів до насильства… А Різдво наближається. І кожен по-своєму на нього чекає.. І знається, що добре прийти до нього в світлі. І є відповідальність кожного зокрема, щоб було саме так. Тільки-от миру іще нема..
Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.
