З опозиційними політиками в нас десь так само, як і з авторами доброї прози. Тому зацікавленому читачеві зазвичай доводиться вживати те, що є. Тому на євромайдані пересічному свідомому українцеві доводиться ставати під партійний прапор, хоча кінцевою метою є прапор Євросоюзу.
Проте прапори, скажімо, «Свободи», на майдані не роблять Тянибока, європейським політиком, так само, як піар-кампанія довкола книжок Макса Кідрука чи Любка Дереша не роблять їх добрими письменниками. Але ми терплячі й багато на що згідні – поки що. І це «поки що» видається мені найважливішим і найбільш обнадійливим. Врешті, саме останні події засвідчили, що «поки що» в Україні має тенденцію уриватися. І це – найбільша заслуга майдану. І тому, зокрема, я також там.
Нинішній майдан самоорганізувався, політики прибігли згодом. Майданів два – один краще обладнаний і перебуває під таким-сяким захистом нардепів, другий — народний, стихійний. На обох майданах далеко не все гладко і, схоже, краще не ставатиме. Три гетьмани доволі неорганізовані.
Про словесний потік того, що лунає зі сцени (із обох сцен), уже сказано чимало. Проте іноді ситуацію рятує геть нікудишній звук на імпровізованій безпартійній сцені – тому розчути щось, на щастя, складно. Зі сцени під Українським домом чути все чудово, проте слухати, окрім музики, зазвичай нічого – порожні передвиборчі спічі, приправлені застарілою патетикою – це коли немає музики.
Тому й подумалося мені: чому би не запропонувати слова комусь із мудріших за політиків людей, які мають думку і вміють її донести, – адже такі є в Україні. Чому б не озватися до люду письменникам чи науковцям? Тим паче, що йдеться не про політичні тонкощі, а про подальший проєвропейський напрям руху держави. Сентиментальні українці письменників охоче би послухали – ми до цього схильні. Ми емоційні й рефлексійні, тому слово Оксани Забужко, Сергія Жадана, Юрія Андруховича, врешті, Ліни Костенко, Марії Матіос чи Василя Шкляра та інших могло би і підтримати, й привернути увагу, й залучити більше людей. Попри неоднакове ставлення до кожного з цих письменників. Попри те, що зібрати їх на одній сцені видається майже неможливим. Бо ж у літературі — також свої гетьмани.
Не хочу вірити, що українці не можуть інакше. Тому вірю, що й це — поки що. Тим паче, що на одній євросцені вже побували Ірена Карпа й… Дмитро Павличко.
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
