Французьке виховання — це Франція

В студентські роки я захоплювалась паризьким літературним об’єднанням 1960-х років УЛІПО (фр. OULIPO, від Ouvroir de littérature potentielle — Майстерня потенційної літератури), учасниками якої були поети й математики: Раймон Кено, Жорж Перек, Франсуа Ле Ліонне та інші. Ідея УЛІПО була в тому, що література дійшла до такої стадії лібералізації (навіть віршування, зосередившись на творенні верлібрів, позбулось обмежень), що настав час повертатись до певних рамок. Не можна сказати, щоб мені подобалась ця ідея, та дивовижним видавався сам принцип творчості УЛІПО: безліч варіантів усередині визначених рамок, або ж – безмежжя у межах обмежень. Уліпісти творили анаграми, паліндроми, ліпограми (тексти, в яких повинна бути відсутня одна популярна літера абетки), тавтограми й «усічені» тавтограми, коли всі іменники в тексті повинні починатись на літеру S, дієслова – на V, а прикметники – на A і так далі.

Тоді, п’ять років тому, я не подумала, що така майстерня – цілком природна саме для Франції, недаремно вона виникла в Парижі. Тоді, п’ять років тому, я ще не читала “Французького виховання”.

***

Авторка цієї книжки — американська журналістка Памела Дракермен, яка народжувала і виховує разом із чоловіком-британцем трьох дітей у Парижі, – розповідає про те, що відрізняє народження й виховання малюків у Франції і у Штатах, і рефреном повторює ідею французького виховання: дати дитині рамки, всередині яких — повна свобода.

Чи не знищують ці рамки творче начало дитини — таке запитання раз по раз виринає і в авторки, і в читача. Але межі, як доводить Дракермен (доти їй доводили це десятки французів), потрібні самій дитині — вони виховують здатність не загубитись у хаосі власних бажань, дозволяють дітям не стати жертвами власної тиранії. Межі — це те, чому можна довіритись, і навіть якщо колись дитина їх переступить, то завжди знатиме, що може до них повернутись.

У Фейсбуці щодо цієї книжки — ажіотаж. У статусах і коментарях говорили про те, як важливо прочитати її ще до пологів або невдовзі після них — хоча б для того, щоб знати, як забезпечити дитині – а отже, і собі – спокійний сон впродовж усієї ночі ще з 4-х місяців, а не з 2-х років. Обурювалися (але часом і захоплювались) тим, що парижанки всі як один погоджуються на анестезію під час пологів, і тим, що вони не бажають годувати дітей грудьми, а якщо й годують, то значно менше часу, ніж це роблять американські та українські батьки. Захоплювались (але часом обурювались) тезою, що дитиноцентричність родини – в Україні вона така ж поширена, як і у Штатах, – шкодить не тільки дорослим, а й самій дитині, іншими словами, “батькам потрібно мати час на себе”. Захоплення висловлювали приблизно так: “Справді! Адже ми маємо право на власну реалізацію!”. Обурення звучали приблизно так: “Не потрібно народжувати дитину, якщо хочете мати час на себе!”.

Я ж хотіла би звернути увагу тут на те, що ця книжка є не лише настановами батькам, не тільки доступно викладеною філософією французького виховання, а також і репортажем – тим самим репортажем про країну, що про нього в останні роки ми так часто ведемо мову, зокрема на «ЛітАкценті».

Що ми знаємо про Францію? Ми знаємо про французьку моду і французьку кухню; зазвичай Франція (особливо Париж) – це синонім елегантності й вишуканості. Справді, як зазначає Памела Дракермен на початку книжки, французьке виховання – це не якась знаменита фішка — мабуть, тому, що французькі батьки не вважають, що поводяться з дітьми якось особливо, й не акцентують на своїх звичках у цій сфері. Та попри це, виховання в Гексаґоні цілком відрізняється від американського, британського і, очевидно, українського. Звісно, відрізняються і його результати. Смію припустити, що, можливо, саме завдяки французькому вихованню ми й маємо французьку моду та французьку кухню, французькі фільми і французьку філософію, французьку елегантність, урівноваженість, загадкову прохолодність і внутрішню гідність. Або, може, навпаки – усе перелічене впливає на  те, як французи вважають за потрібне виховувати дітей? Як би там не було, Франція – така, як вона є, і саме вона є героїнею книжки американської авторки.

Чи є ця книжка портретом французького суспільства? Авторка зізнається, що описує здебільшого поведінку парижан і мешканців передмістя Парижа – людей із вищою освітою, які належать до середнього класу. Але, – веде вона далі, – у своїх подорожах Францією зауважила, що погляди на виховання дітей у забезпечених мешканців столиці не відрізняються від поглядів батьків-робітників у провінції. Та все одно книжку важко назвати портретом суспільства, навіть попри те, що Дракермен приділяє чимало уваги соціальним механізмам (яслам, безкоштовним дитячим садочкам, медичним страхуванням…), які роблять батьківство у Франції привабливішим. Ця книжка – радше розповідь про те, чому французи є такими, як є, – що робить французьку жінку стрункою навіть під час вагітності, сексуальною навіть через три місяці після народження дитини, що робить батьків дитини врівноваженими, спокійними, завжди коректними і ввічливими, і як ці батьки ліплять дитину – маленького француза, який з самого малечку повільно, але впевнено стає цивілізованою істотою. Ця книжка – розповідь про стиль мислення французів, причому не тільки в сфері виховання дітей.

Портрет суспільства можемо знайти у «Французькому вихованні» тільки тоді, коли читаємо між рядками. Причому суспільства не тільки французького, а й американського, в якому виросла авторка і принципи якого сповідувала донедавна. Відверто Дракермен говорить лише про те, як американці ставляться до певних пунктів у поведінці з дітьми, але між рядками можна прочитати багато іншого: наприклад, чому американці переконані, що людина може все, потрібне тільки сильне бажання; чому так багато американців не вміють давати раду власній фрустрації, наслідки чого — велика кількість злочинів, самогубств і незліченна кількість антидепресантів, що їх вживають у цій країні; чому у Штатах панує дух конкуренції і до чого він призводить; чому, врешті-решт, американці так погано харчуються. Спосіб виховання, який описує Дракермен, пояснив мені також і те (авторка про це прямо не говорить), чому французи такі râleurs (любителі бурчати) («Хто не бурчить, той не француз», — називалася одна з цьогорічних статей у виданні La Nouvelle Republique), а американці на кожне «How are you?» відповідають, що в них усе чудово, навіть якщо мають серйозні проблеми; чому французам не потрібно стільки сильних подразників, скільки американцям, і, як результат, чому феномен голлівудського кіно виник саме в Штатах. Французи – так виглядає з книжки і зі спостережень – природніші, недаремно вони виховані на концепції природної людини Руссо; і звичка їсти ножем та виделкою, звичка пересипати свою мову «bonjour», «merci» і «s’il vous plait» зовсім не означають штучність — це просто правила (спів)життя. Французи, на відміну від багатьох американців, не впадають у крайнощі, а намагаються в усьому зберегти équilibre (рівновагу) (тому кар’єристок у них оцінюють не менш негативно, ніж мам-домогосподарок) – і такий стиль життя та мислення впливає й на правила виховання дітей. Або ж виховання впливає на майбутній спосіб життя – питання першості курки чи яйця завжди було проблемою.

У книжці можна знайти відповіді на багато інших питань. Чому панацеєю від подружніх проблем американці вважають «романтичні побачення» між чоловіком і дружиною, а французам цей термін незрозумілий? Чому французькі жінки менше скаржаться на своїх чоловіків, ніж американські? Чому американці бояться відпускати дітей у табори відпочинку аж до підліткового віку, а для французів це норма ще з віку дошкільного? Чому американці порушують стільки судових справ проти вчителів і вихователів, а французи до дрібних сварок чи бійок між дітьми ставляться поблажливо? Чому більшість американських мам, які працюють, називають догляд за дітьми однією з найнеприємніших справ? Чому французькі діти ще в дошкільному віці можуть спокійно обідати разом із дорослими, а в перервах між трапезами не під’їдати, тоді як американські потребують особливого – «дитячого» – меню, розкидають на столі їжу і роблять батькам та іншим присутнім «вирвані роки»? І до чого все це приводить і призводить? Дракермен раз по раз зауважує, що не претендує говорити про 100 % французів і 100 % американців (умовно кажучи, і серед американських молодих мам є стрункі жінки, а серед французьких мадам через рік після пологів бувають повні), але оцінити загальну картину цілком можливо.

Подекуди авторка виглядає тенденційною – вона ідеалізує французьке виховання й намагається виправдати навіть ті його принципи, що видаються не надто дружніми до дитини. Звісно, якщо перелічити митців і мислителів, яких Франція дала світові, то не випадає стверджувати, що французьке виховання вбиває творче начало. Та коли подумати про похмуру, навіть гнітючу, французьку літературу ХІХ — першої половини ХХ століття, особливо ті твори, де описано дитинство героя, то починаєш сумніватися в тому, що маленьким французам ведеться добре. Дракермен відповідає на такий можливий закид — вона вдається до історії і вряди-годи згадує про похмуре французьке виховання, що мало місце в минулому (до 1960-х), але, – наголошує вона, – звідтоді багато що змінилося. Авторка озброюється статистикою, у книжці багато посилань на різні праці і статті та чимало даних соціологічних і інших наукових досліджень, які засвідчують добрі результати французької поведінки з дітьми. Дракермен, як і належить доброму репортажистові, – уважна й допитлива, спілкується з десятками або й сотнями французьких і американських батьків, нянь, виховательок, лікарів і подає різні думки; вона читає силу-силенну праць і статей, відвідує зустрічі, присвячені різним аспектам поведінки з дітьми, а головне – спостережлива щодо власних дітей. При цьому їй вдається написати про все дуже захопливо.

Усе це розширює аудиторію читачів «Французького виховання». Ця книжка – не тільки для батьків або тих, хто планує ними стати, – вона для всіх, хто хоче знати про Францію більше й розуміти її краще. Bienvenu en France через французьке виховання.