В очікуванні на реалізм

Кілька років тому мене охопила туга… Виходили друком книжки, отримували літературні нагороди, але туга не зникала, а накопичувалася; вона перешкоджала читати й писати про нові художні тексти, і сиділа я смутна й невесела, думаючи, що ж зі мною не те?.. Десь після виходу друком «Ворошиловграду» Сергія Жадана я раптово збагнула: просто в моїй читацькій свідомості настало рішуче передозування міфологізму, неоромантизму, містики, фантастики, фентезі, «лавкрафтщини», східних учень, потоку свідомості, поезії в прозі, іронічного переосмислення дійсності, чорнухи з надмірним натуралізмом та інших жанрово-стильових особливостей, через які реалізується недореалізований колись у нашій літературі модернізм. І все лишень для того, аби ніхто не подумав, що українська література й далі лишається народницькою та реалістичною.

Здається, серед українських інтелектуалів відраза до реалізму запанувала всерйоз  і надовго. Безперечно, всі ми недолюблюємо цей стиль у його народницькому чи «соцреалістичному» вияві, і менш за все мені би хотілося, щоб у творах молодих українських митців раптом широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо потекла по Васильківщині… і далі за текстом. Безперечно, я поділяю критичне ставлення до багатьох творів української класики, хоча, скажімо, перший том «Шидеврів української літератури» Михайла Бриниха переконує вчергове, що будь-який найнудніший твір можна цікаво інтерпретувати.

З іншого боку, серед захисників традиційних поглядів на літературу знайдеться не один, хто чуба висмикає опонентові за «Інститутку» Марка Вовчка. Адже художній твір має насамперед навчати добру! Мало хто з небайдужих українських інтелектуалів не заламував руки через те, що твори Мирослава Дочинця, які не мають нічого спільного ані з модернізмом, ані з постмодернізмом, такі популярні й так добре продаються. Піпл хаває, але це тільки тому, що рівень їхньої художньої свідомості не доріс іще до висот таланту сучасних українських письменників, — скаже вам будь-який інтелектуал. Що ж до соцреалістичного канону, то вже неодноразово було відзначено: сучасна велика проза патріотичної тематики цілком йому відповідає, лишень система персонажів згрупована діаметрально протилежно та ідеологічні оцінки розставлено інакше.

І все-таки будь-який молодий (чи не дуже) новий автор, приходячи в літературу, краще напише містичний трилер (як він його собі уявляє), заплутаний детектив (боронь Боже, в рецензії натякнути, чим він закінчиться, — ніхто ж потім не читатиме!), українську спробу «Гаррі Поттера» або просто вигадану історію, у якій персонаж кудись мандрує (без топосу дороги молодим і не дуже авторам геть не вдається стулити докупи оповідь). Я не проти жанрової літератури, чудово, що вона є, що жанри хороші й різні, але хотілося би чогось фундаментальнішого… Чому би українському авторові не написати твір про реальне сучасне життя з повнокровними характерами персонажів, соціальним зрізом і міцним захопливим сюжетом? Відповіді може бути дві: 1) сучасні українські автори бояться, щоб їх не звинуватили в реалізмі! 2) сучасним українським авторам бракує життєвого досвіду, глибини думки та художнього хисту.

Це не добре й не погано, а констатація факту: сучасна українська проза та реальне життя існують у зовсім різних площинах (від поезії, звісно, соціальної значущості та філософських узагальнень ми не вимагаємо, хоча національно свідомі громадяни й закидають раз по раз поетам, що не годиться в тяжкі часи злочинної влади писати про квіточки та зірочки). Хтось може сказати, що реального життя і  так забагато в випусках новин, на телеканалах, у газетах та соцмережах. Що ж, історики літератури років через 80 так і констатуватимуть щодо дискурсу 2010-х: митці не цікавилися дійсністю, лишивши по собі дуже романтичні образи Чорного Ворона, мерців-футболістів із «Ворошиловграду» чи безнадійно штучних героїнь із творів «шоколадних лауреаток».

Чи таке страшне «повернення» реалізму? Згадаймо, що «неореалізм», який виник у літературі початку ХХ століття на стику з модерністичними тенденціями і впевнено вивів дискурс із лабет шароварщини, також не був реалізований. Психологізм, поглиблення характерів, звільнення мови художнього твору від народницьких кліше, відхід від дидактизму, нова проблематика — усе те, що з’явилося в прозі Ольги Кобилянської, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та інших стало точкою неповернення до реалізму копилу «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», однак добрим підґрунтям для того, аби «нео-неореалізм» таки прийшов у сучукрліт.

Утім, книжкові видання останніх років дають мало надії на таке повернення, тож майже кожен новий прочитаний твір лише поглиблює мою тугу. Звісно, з’являються речі, цікаві зі стилістичного погляду; книжки, що піднімають якусь нову тему або змальовують несподіваний образ, але й тоді автор або вводить до тексту якесь «випадкове чудо», або повертає читача «в історію», або піддається спокусі подати «відкритий» містичний фінал. Узяти до прикладу останню книжку Фоззі  (Олександра Сидоренка) «Иглы и коньки»: автор, який має абсолютний потенціал і для написання міцних сюжетних творів, і для філософського осмислення сучасного буття, пропонує нам чергові автобіографічні шкіци з життя провінційної напівкримінальної радянської Євпаторії й абсолютно немотивовану чудесну розв’язку пригод юних наркоманів, котрі мали би загинути, але, здається, таки не…

З іншого боку, жоден твір сучасної української літератури не можна розглядати без контексту, адже дуже часто текст, до якого в нас щойно було стільки зауважень, порівняно із загальним масивом того, що зветься зараз «бестселерами», починає сприйматися як зразок фабульної майстерності та вишуканого письма. Доброю ілюстрацією тут може служити роман Оксани Форостини «Duty free».  Якщо розглядати його поза контекстом, то особисто мені не надто імпонує, що це текст «знову про дев’яності», що це знову апологія Львова, що сюжет такий лінійний тощо. Однак варто мені почути критику щодо цього  твору, як я негайно посилаю того, хто критикує, …читати Люко Дашвар. На тлі якого-небудь «На запах м’яса» — фабульно розсмиканого, істеричного, сповненого сентиментальних пасажів і відвертого цинізму, написаного примітивною мовою тексту — відразу помітно, яка трепетна й прозора художня мова Форостини, які справжні й самобутні характери її персонажів, яка правдива, хоч і невибаглива історія, об’єднала їх в одну завершену сюжетну лінію…

Але такі випадки поодинокі. Смутна та невесела, змушена я визнати, що писати відгуки на книжкові новинки зараз можна за одним і тим самим лекалом, лише підставляючи інші імена персонажів. І будуть у цьому лекалі фабульна неспроможність, нецікава художня мова, поверхові картонні характери, відірваність від реального життя, а крім того — нескінченні історії родин, випадки з власного життя, містика, фантастика, фентезі, детектив і див. вище. Усе те, ясна річ, написане кров’ю серця і водночас таке повчальне та сповнене такого самозамилування, що зводить зуби від оскоми.

Часом я думаю, що літературної критики в такій ситуації писати не варто; однак потім уявляю собі істориків літератури через 80 років — і кажу: ні, слід. Лише для того, аби вони не подумали, буцім усі ми з вами смиренно поїдали те, що нам згодовують піар-менеджери видавництв. Терплячим буде окремий бонус: ситуація в літературі неодмінно змінюється, тож принаймні задоволення від стеження за процесом нам гарантоване. Власне, це останнє, що я хотілось би сказати добродіям, котрі «щиро дивуються», коли читають «негативні» рецензії. Мовляв, нащо ви читаєте, якщо це так погано, Таню, не мучтеся, читайте Достоєвського! Усе добре, я не мучуся, сучасний літпроцес — це зараз один із найбільш захопливих сюжетів, котрий не хотілося би пропустити. Зокрема, чекаю на повернення реалізму – може, розвіє-таки мою тугу…

Тетяна Трофименко