У часі цьогорічного ювілейного Форуму видавців видавництво «Комора» запрезентувало першу книжку львівського колумніста Михайла Мишкала (Майкла) «Сторожі тротуару». Його текст – це напружений наратив про кризу дев’яностих, міграційні стратегії і вперті спроби відновити власну вертикаль на уламках розбитої радянської епохи. Книга буде цікавою також і соціологам та соціальним антропологам, бо в ній є окремі, хоч і нечисельні свідчення про «міграцію чоловіків», що почалася після розпаду СРСР, і яка суттєво відрізняється від міграції жіночої.
Для мене особисто ця книга також — стрибок у «мою» літературу, тобто в літературу рефлексії. І це при тому, що стилістично цей текст дуже уривчастий, спресований, із короткими обірваними реченнями. За критерієм стилю, книжка Майкла не мала б стати моєю книжкою. Але вона таки стала, і в цьому її парадокс.
Ми належимо до тих суспільств, які мовчать усередині самих себе, спочатку – від глибини травм (чого вартували нам лише останні сто років із трьома голодоморами, двома світовими війнами й численними громадянськими), а пізніше – уже за інерцією, за звичкою. Сьогодні ми здебільшого ігноруємо наші внутрішні, приватні й спільнотні досвіди як несуттєві, проходимо повз них, залишаючи їх на маргінесах, наче непотріб. І з більшою відданістю вивчаємо народні звичаї й календарні обряди українців, які жили сто років тому, ніж пробуємо зрозуміти власне розпачливе розхристане людське «тут-і-тепер», що пульсує відкритим нервом.
Добрим способом пережити кризу для різних поколінь у світовій історії завжди був літературний і кінематографічний наратив, із їх лікувальною функцією. Адже і текст, і кіно «працюють» із прихованими сторонами людського «я», і власне через них як людина, так і спільнота, можуть знову віднайти спосіб жити далі.
У світовій літературі є безліч прикладів того, як це працює. Можна згадувати Ремарка, у текстах якого триває оцей нескінченний пошук виходу «за межі» прожитого, і Пауля Целана, який після Другої світової війни писав поезію «для того, щоб зрозуміти, що це знову можливо», і багатьох інших. Власне, у цьому смисловому ряді, як на мене, перебуває й книжка Майкла, який пише начебто значно «локальніше» (передусім ця локальність спричинена власне стилем тексту), але про реальний живий людський досвід виживання в ранніх дев’яностих, коли крах імперії поставив під сумнів потребу існування кожної людини, яка на той момент досягла повноліття (бо діти, як відомо, мають щастя жити в своїх світах, поки не потрапляють у жорсткі соціальні м’ясорубки). Якоюсь мірою, цей текст є дуже антигламурним щодо тих українських сюжетів, в яких фікшн завжди перемагає реальність. Щодо тих книг, у яких ліричний герой утікає у найхимерніше внутрішнє підпілля й обирає маскарад замість зрілого осмислення кризи.
Бо й справді, чи знаємо ми, що з нами всіма відбувалося в ранні дев’яності, в час межового екзистенційного досвіду? Адже це був (а може, він триває досі?) унікальний період, коли кожен повинен був зробити власний життєвий вибір, уже без колгоспу й радянського колективу. Час, коли наші людські натури були оголеними до краю, наче з усіх за одну ніч здерли всі маски і перевернули загалом цілу соціальну піраміду. Попри те, що ми називаємо ті часи економічною кризою, річ, звісно, була не в грошах. Кожен із нас, опинившись наодинці з реальністю, обирав нову соціальну ідентичність. Саме тоді закладалася нова соціальна ієрархія, що діє сьогодні. Погодьмося, дуже примітивна ієрархія, де так назагал, якщо коротко, – успішним є той, хто краде, а неуспішним – той, хто відмовляється красти. Але чи ми оце все для себе осмислювали тоді й осмислюємо зараз? Чи ставимо питання, ким ми стали, де опинилися, куди йдемо, що називаємо успіхом, і якою мірою це все співвідноситься для зі справедливістю і чесністю?
Книжка Майкла стала моєю передусім тому, що він знову активізував ці всі, неосмислені досі питання, показавши один із форматів бачення світу, якоюсь мірою, типового для ще чотирьох мільйонів українців – сьогоднішніх трудових мігрантів в ЄС і Росії. Це був його спосіб усвідомлення і життя у кризі, загальній і персональній, але не тільки його. Бо кожен із нас на рівні чуттєвому, духовному і душевному щось подібне також пережив. Ця його особиста історія є типовою історією нас всіх навіть тоді, якщо ми не їздили працювали в Ізраїль на будівництво, якщо нас не виганяли з заводу, і не позбавляли гуртожитків. Але ми всі питали себе – що далі? І кожен із нас на це питання уже собі відповів – своїм подальшим двадцятиліттям.
… Чи це була справді правильна відповідь?
