Про прозові форми, великі й малі

Перефразовуючи відому фразу про те, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом, можна сказати, що поганий той прозаїк, який не мріє написати роман. Але мріяти – одне, а написати – геть інше. Може, тому-то в нас стільки романістів, і так мало письменників, які добре почуваються в менших прозових формах?

Побутує думка, що до великих прозових форм тяжіють постколоніальні літератури, прагнучи величиною форми утвердити її (літератури) велич. Власне, на користь цієї думки може зіграти ситуація, що відслідковується в сучасному літературному процесі: називання романами текстів, яким більше могло би пасування визначення «повість». До прикладу, скажімо, пригадуються найсвіжіші книжки Наталки Сняданко «Фрау Міллер не налаштована платити більше» чи Катерини Бабкіної «Соня». Проте залишмо визначення форми на совісті їхніх авторів (чи редакторів, чи видавців), тим паче, що вони мають право означувати своє письмо, як самі вважають за потрібне. Хоча, як на мене, тяжіння до великої форми в красному письменстві є абсолютно безпідставним, адже щоб написати добру повість чи оповідання або, тим паче, новелу – потрібно геть не менше таланту, аніж для повнокровного роману.

Різні прозові форми випробовують більшість письменників: із найновіших книг – це «Жесть» Сашка Ушкалова й дві нові книги Любка Дереша. А відносно недавно малу прозу облюбовували й інші автори молодшої генерації: Катерина Калитко,  Олег Коцарев, Таня Малярчук.

Проте якщо спробувати замислитися, чи багато в нас сучасних письменників – майстрів тільки короткої форми, то відповідь буде дуже однозначною. І це при тому, що в українській літературі присутня традиція короткої форми, та й метафоричності, до якої, швидше, тяжіє мала проза, аніж велика, у сучасному красному письменстві вдосталь.

Проте, водночас, проглядається й інша тенденція, ще доволі несмілива й навіть несерйозна: дедалі більша кількість текстів, із яких можна було би зробити кілька чудових оповідань (привіт автору малої форми Тарасові Прохаську), виринають у… соцмережах. Часто їх авторами є поки що не письменники, принаймні, не обов’язково ті, що не мають за плечима роман. Тому читаючи такі короткі (спасибі соцмережам із їх обмеженнями за кількістю знаків) і дуже влучні замальовки, нерідко думаю, що для багатьох це – чудовий майданчик для вправляння в стилістиці й влучності висловлювання. Звісно, не всі з авторів добрих коротеньких текстів вийдуть на книжку, не всі з них навіть про це замислюються, але читати їх справді дедалі цікавіше. Й обнадійливо. Бо поганий той український читач, який не мріє про Нобелівську премію для українського письменника, тим паче, що шведське журі геть несподівано для нас цьогоріч обрало для присудження авторку короткої форми.