Ну, що ж – Еліс Мунро стала лауреатом Нобелівської премії з літератури. І хоча цього разу я вгадав, та відчуття легкого розчарування все ж присутнє – про Мунро все-таки щось чули-читали, її нобеліатство не є аж такою несподіванкою. Ось якби когось зовсім несподіваного нам явили, як то Ульріх Хольбейн, Джумпа Лахірі, Джералд Мурнейн, Махашвета Деві, Майкл Фрейн або Васіліс Алексакіс. То було би дійсно цікаво, з’явилася б можливість відкрити для себе когось зовсім нового й невідомого. З іншого боку, певно, що й канадійська письменниця для багатьох «активних читачів» може бути цілковитою терра-інкогніта.
Про хороше: виявилося, що логіка в Нобелівського комітету хоч і химерна, та все ж є. Тенденція нагороджувати раз на два-три роки письменниць-жінок є більш ніж очевидною. Недарма ставки на Світлану Алексієвич в останні дні так підскочили – про те, що Нобелівку має отримати жінка, думав, мабуть, не тільки я. Все ж таки чудово було би, якби премію дали врешті білоруській авторці – і романи в неї хороші, й білоруське болітце зворохобили б. Може, за три роки? А там і до Оксани Стефанівни не дуже далеко..
Інша закономірність – Північна Америка, що не отримувала премію рівно двадцять років (від часів Тоні Моррісон), була в переліку головних географічних ареалів, яким треба дати. І якщо не проблемним США, то нейтральній і мирній Канаді. Тим паче, що вперше. Отже, «географічна» політкоректність, «кожній свашці по ковбасці».
Ще один цікавий факт зринув геть несподівано. Еліс Мунро стала лауреатом Букерівської премії, але не просто Букерівської, як пишуть усі інтернет-медіа, а Міжнародної Букерівської премії, у 2009-му році. Її вручають раз на два роки, і у 2013-му нагорода відійшла Лідії Девіс, американській письменниці, яка славиться своїми оповіданнями. Тобто вже дві ключові премії цьогоріч отримують автори, які спеціалізуються на малій прозі. Здавалося б – зараз у світі час грубезних романів і якісного нон-фікшену, проте аж ніяк не шот-сторіс. У нас таке сприйняття зумовлене ще й культурною ситуацією: літературноцентрична й постколоніальна нація потребує великих історій і до оповідань ставиться майже зверхньо. А в світі, між тим, потроху закладаються підвалини нового літературного тренду. «Бо нове..» і далі за текстом.
До речі, Міжнародну Букерівську премію отримав свого часу й Філіп Рот. Саме з його персоною й цьогорічною лауреаткою пов’язаний іще один момент – обоє нещодавно публічно оголосили про завершення літературної кар’єри. Роту – 80, Мунро – 82. З цього приводу критики гадали й шкірилися: а чи не вплине така заява на перспективу нагородження? Не вплинула. Постійний секретар Шведської академії, історик Петер Енглунд (він, до речі, автор книжки про Полтавську битву) висловився з цього приводу максимально конкретно: «Вона здійснила неймовірну роботу. Того, що вона зробила, цілком достатньо, аби отримати Нобелівську премію. Якщо вона хоче припинити писати, це її особиста справа».
Це правда, цього таки достатньо. 14 збірок оповідань. Перша, «Танок щасливих тіней», що побачила світ 1968-го року, отримала головну премію Канади – премію генерал-губернатора. Пізніше Мунро отримає ще дві аналогічні премії – у 1978-му за збірку «А хто ти, власне, така?» і в 1986-му – за «Шлях любові». Більше того: численні критики говорять про те, що оповідання письменниці вплинули на те, яким американська (чи то пак англо-саксонська) новела є зараз. Салман Рушді, приміром, називає Монро справжнім майстром форми. І не тільки він: підкреслюють, що авторка змінила саму архітектуру малої прози, привнесла в неї скромність і свій тонкий розум. Тут не зайвим буде згадати лапідарне й таке нехарактерне для комітету своєю скерованістю на саму персону автора формулювання, з яким Мунро було нагороджено, – «Майстер сучасного оповідання».
Гаролд Блум у своїй найвідомішій праці «Західний канон» до переліку найзначніших книг Хаотичної епохи, що приблизно відповідає ХХ століттю, вносить і «Те, що я хотіла тобі сказати» Мунро. Хоч не проминає наголосити й на тому, що своїм великим попередникам – Чехову, з яким її постійно порівнюють на основі вторинності сюжету, мінімуму зовнішньої дії й важливості найменших деталей, і Борхесу – канадійська письменниця все ж сильно поступається.
Еліс Мунро народилася на канадському півдні, в Онтаріо. Звідси і наліпка-маркер її прози: «Південно-Онтарійська готика», «проза регіональної спрямованості». Очевидна паралель до американської «південної готики», серед представників якої (а тут і Фолкнер, і Капоте, і Харпер Лі, і Тенессі Вільямс), Мунро особливо виокремлює жінок – Фланнері О’Коннор, Карсон Маккалерс і Юдору Велті. І її біографія, треба сказати, цілком відповідає такому контексту: троє доньок, два шлюби, одна збірка оповідань раз на три-чотири роки, життя в рідному Онтаріо. Все найцікавіше, пов’язане з Мунро, відбувається саме в її текстах, де місце дії – переважно провінція, а герой – звичайна жінка, яка намагається впоратися з тим огромом проблем, що тягне за собою сам факт її існування. Та слід наголосити – до феміністичного табору Мунро ніхто не зараховує. Що саме по собі вже цікаво.
У 2012-му році Мунро дала інтерв’ю The New Yorker, у якому була дуже відвертою: «Упродовж багатьох років я думала, що оповідання були лише практикою, поки не з’явиться часу написати роман. Але згодом з’ясувала, що вони – це все, що я вмію, я просто з цим зіштовхнулась. Думаю, що всі мої старання зробити максимально багато в оповіданнях були цьому компенсацією».
Отже, є нобеліат-2013 – даєш претендентів року 2014-го! Думаю, список залишається без змін, за винятком представників США-Канади і жінок. Має бути чоловік, і певно що з країн Африки чи Азії. А детальніше – наступного вересня, коли політико-культурні події року окреслять коло головних кандидатів. Наразі читаємо Мунро, яка українською, на жаль, не перекладена. «Знов за рибу гроші».
