Коли рік тому калінінградська журналістка Світлана Вікарій переїхала до провінції, вона мріяла лише про одне – знайти усамітнення і час, щоб написати повість про російське село. Новим місцем проживання стало селище Калужскоє за 90 км від Калінінграда: трохи більше п’яти сотень мешканців, кілька продуктових магазинів, сільрада, відсутність доріг і нормального інтернету.
Освоївшись, жінка почала переносити на папір все, що бачила, створюючи повість “Ось моє село”. Текст опублікувала на одному з літературних порталів. Тут з’ясувалося, що інтернет у когось із односельців таки є, і твір їм дуже не подобається. Справа в тому, що письменниця не тільки зобразила персонажів п’яницями та обмеженими людьми, задля більшої достовірності вона навіть залишила їм справжні прізвиська, хоч і не назвала прізвищ.
Світлана розповідає, що в той вечір сусіди забігали до неї поодинці – висловлювали претензії. А потім прийшли гуртом – понад 20 осіб. Зустріч із читачами завершилася для авторки струсом мозку.
Гнів селян не пройшов досі, йдучи вулицями селища письменниця чує крики, лайки та погрози. Проте багато хто признається, що власне твору не читав, текст, переходячи з уст в уста, обростає новими обурливими подробицями. Невдоволення односельців письменниця розуміє, але переписувати чи відмовлятися від свого твору не збирається.
Поліція говорить, що розглядає справу про побиття, але результати видаються їй туманними: з одного боку – заява Світлани Вікарій, з іншого – 20 свідків, готових присягнути, що вона сама билася головою об огорожу.
Джерело: Клопс.Ru
Улюблений сайт літературної критики
