Про дорослішання сучасної літератури

Сучасна українська проза намагається дорослішати. Адже ще донедавна письменником вважав себе кожен, хто так-сяк уміє скомпонувати невигадливу повістину (зазвичай гордо іменуючи її романом) й описати свої перші підліткові полюції-менструації (а «найпросунутіші» – перший секс і супутні переживання, як варіант – перші пиятики й подальше похмілля). Тобто описувати власний куций досвід, вважаючи його унікальним і необхідним для оприлюднення, стало візитівкою й водночас поганим тоном молодої сучасної прози (окрім, звісно, кількох книг-винятків, але зараз не про них). Отже, коли за таких реалій нарешті з’являється тема, базована на досвіді чужому, або, принаймні, трішки ширшому за той, що його може мати середньостатистичний 20-річний український письменник, до того ж, тему цю підхоплюють одразу кілька авторів, то такому спраглому читачеві, як я, стає легше й радісніше на душі. Бо хоч щось у нашій літературі наближається до змін. А ще якщо тема ця – соціально актуальна вже багато років (скажімо, понад сотню), а проговорення її в літературі – як кіт наплакав, то радість моя подвоюється.

Щоб довго не танцювати, скажу одразу: йдеться про широку тему емігації й, зокрема, заробітку за кордоном. Кілька книг (першими спадають на думку антологія «Мама по скайпу», роман Роксолани Сьоми «Вакації у Танґермюнде», а також видання, що з”явилися до Форуму, – Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» та Майкла (Михайла Мишкала) «Сторожі тротуару»), у яких, зокрема, порушено й цю тему, вже дають право говорити про тенденцію. А окреслення тенденції – то миле діло для критиків, тому «ЛітАкцент» планує найближчим часом прискіпливо глянути на згадані (й незгадані) тексти з даної теми, проте мене поки що цікавить дещо інше. Тому дозволю собі крок убік.

Можливо, це й хибне, як на українські реалії, уявлення, але чомусь мені здається, що письменницька робота полягає власне в роботі, а не псевдобогемному хизуванні невідь-чим. До того ж, у роботі не лише зі словниками, а й із якнайрізноманітнішою довідковою літературою, з різноплановими дослідженнями на тему, до якої береться автор книги, а найголовніше – з чужим досвідом. Я не пригадаю жодного українського роману, наприкінці якого було би вміщено подяки людям, що в процесі писання консультували з якоїсь вузькопрофільної дисципліни (ну, не прийнято в нас). Я не знаю українського письменника, що мав би власний багатющий життєвий досвід і при тому зумів майстерно його описати. Водночас, спостерігаю, як, наприклад, польський письменник Вітольд Шабловський, написавши одну книгу художнього репортажу про Туреччину, готовий досі говорити про цю країну, скажімо, в геополітичному плані. Я бачу досвід Стефаника, який писав «Камінний хрест», будучи депутатом сейму й переймаючись, зокрема, й долями емігрантів із Галичини.

Я не знаю, чи послуговувалися сучасні українські письменники якимись джерелами, статистиками, дослідженнями тощо, пишучи «Фрау Мюллер» і “Свободи”, чи вони вважають, що нашому читечеві достатньо переповісти гіркий досвід сусідки по сходовому майданчику, дочка якої поїхала в Португалію на заробітки. Але поки нові книги не розгорнуто, я пропоную вірити в те, що тема пропрацьована серйозно (бо і ж заявка не підліткова), і моє враження дорослішання літератури тільки отримає чудову нагоду підтвердитися.