У 2008 році французький режисер Седрік Клапіш зняв фільм за назвою «Париж». У ньому є персонаж, професор історії (роль виконав Фабріс Лукіні), котрий на одній зі своїх лекцій говорить про побутування упередження, ніби існує старий Париж і модерний (до того ж останній буцімто намагається знищити перший). Одразу спрощуючи цю тезу, він стверджує, що сучасність міста, його історія якраз твориться на зіткненні нового й старого. Цей фільм пригадався не тому, що в ньому зіграв Ромен Дюріс, виконавець головної чоловічої ролі в стрічці, про яку говоритимемо далі. Річ у тім, що згадана фраза точно характеризує ту особливу атмосферу міста, що нам її показує Мішель Гондрі в своїй останній картині «Піна днів». Париж у ній змальовано і по-хорошому старомодним, і водночас абсолютно футуристичним – одне слово, позачасовим. Не дивно, що саме в цьому позачассі відбуваються такі незвичайні речі, що нам їх пропонує автор. Однак почнімо з самого початку.
У березні 1946 року французький письменник (тоді ще інженер) Борис Віан сідає за написання роману, історію кохання Коліна та Хлої, щастя яких обриває хвороба дівчини (в її легенях розпускається водяна лілія). Уже за рік у видавництві «Галлімар» роман за назвою «Піна днів» виходить друком. Незважаючи на те, що в своїй книзі Віан досить химерно поєднує в одне ціле теми любові, кухні та музики, роман отримав доволі небагато критичних відгуків (хоча, наприклад, Раймон Кено назвав її найжагучішою з-поміж усіх сучасних історією кохання).
Здобувши освіту інженера-будівельника, Борис Віан деякий час справді працював за професією, однак врешті скорився головній пристрасті свого життя – джазовій музиці, якій присвятив левову частку власного часу та натхнення (письменник грав на трубі у гурті Клода Абаді, писав пісні та був автором статей у Le Jazz Hot). Та й сам роман «Піна днів» (через поєднання літератури та музики) часто називають «еллінгтонським», а в англомовному просторі його остання екранізація взагалі вийшла за назвою “Mood Indigo” (саме так називається джазова композиція Дюка Еллінгтона та Барні Бігарда).
Познайомившись у 1940-х роках із Ж.-П. Сартром та С. де Бовуар, Борис Віан згодом почав писати до журналу Les Temps Modernes, який виходив під їх керівництвом. З ними ж Віан часто проводив час на бульварі Сен-Жермен, 172 у Кафе де Флор, яке було одним із улюблених місць зустрічі інтелектуалів та митців Парижа з часів Третьої республіки. За життя Віан не мав такої популярності, як після своєї передчасної смерті 1959 року, однак показово, що саме Сартр та С. де Бовуар одними з перших визнали його літературний талант. Що ж, у своєму романі «Піна днів» Віан робить із Сартра справжню інтелектуальну суперзірку (Жана-Соля Партра), а із С. де Бовуар – герцогиню де Бонвуар. До речі, спочатку планувалося, що персонаж письменника у книзі буде створено на основі образу Раймона Кено чи П’єра Мак-Орлана, але Віан зупинився на Сартрі, оскільки той був більш знаний серед широкої публіки.
Борис Віан страждав від безсоння й міг провести цілу ніч за творчою роботою; він трохи не дожив до сорока й помер від серцевого нападу (у дитинстві в нього була ревматична лихоманка). Мине 9 років, і у березні 1968 року в офіційній програмі Венеційського кінофестивалю представлять першу екранізацію «Піни днів». Це був режисерський дебют 32-річного режисера Чарльза Белмонта і єдина за все життя роль Енні Бурон, котра зіграла Хлою (серед 150 кандидаток режисер обрав нікому не відому акторку). Тоді Жан Ренуар відмітив граційність цієї стрічки, а Жак Превер відзначив те, як Белмонту неперевершено вдалося зберегти серцевину роману. Через 35 років інший француз знову візьметься вже за третю екранізацію книги Бориса Віана (друга, японська версія вийшла за назвою «Хлоя» у 2001 році, реж. Го Рідзю). До того ж, Мішель Гондрі не просто екранізує «Піну днів», а й сам зніметься у фільмі, зігравши лікаря (до речі, у першій екранізації невеличка роль монахині дісталася другій дружині Бориса Віана Урсулі).
Отож перед Мішелем Гондрі стояло нелегке завдання втілити на екрані сюжет книги, яку у Франції знають і читають усі: від підлітків до людей поважного віку. Хто, як не Гондрі, мав із цим упоратися, адже, безумовно, обидва автори стилістично надзвичайно близькі в своєму вмінні блискуче витворювати органічне плетиво із сюрреалістичних елементів та реальних подій. Та й сам режисер може нагадати дивака із котрогось роману Віана (на youtube доступне домашнє відео Гондрі, де він намагається скласти кубик Рубика абсолютно нетрадиційними способами – то носом, то пальцями ніг).
Мішель Гондрі вже не вперше береться за історію незвичайного кохання. Згадаймо хоча б «Вічне сяйво чистого розуму» (2004), де персонаж Джима Керрі намагається втримати хоч якісь спогади про кохану Клементину (Кейт Уінслет), буквально блукаючи закутками своєї свідомості; або ж більш пізню стрічку «Наука сну» (2006), що розповідає про хлопця Стефана (Гаель Гарсіа Берналь), який постійно бачить сюрреалістичні сни, а захопившись дівчиною Стефані (Шарлотта Генсбур), взагалі ніби з ними зливається, цілком заплутуючи глядача. Легко помітити, що за технічними особливостями «Піна днів» схожа на «Науку сну», адже всі події тут також нагадують фантастичне видіння, напівсон, а персонажі здатні пливти по повітрю, що безумовно надає відчуття підводності при перегляді. Знову повертаючись до «вічної теми», режисер і цього разу показує не менш дивну історію кохання. Перед нами Колін, який живе життям, позначеним гедонізмом. Він дивак і винахідник (вигадує «pianocktail», суміш музики та алкоголю), котрий перебуває в постійних пошуках задоволення і радості. Одного разу Колін зустрічає Хлою, яка видається втіленням однойменної мелодії Дюка Еллінгтона і в яку він закохується…
Помітно, що Гондрі з усією відповідальністю поставився до екранізації, зберігаючи часом найменші фантазійні дрібнички: тут і повіки, які Колін підрізає, бо вони нібито швидко відростають, і дірка у ванній, куди стікає вода, що веде прямісінько в квартиру знизу, і вугор, що мешкає у гідравлічному крані. Врешті, найгарніша метафора дістається хворобі. Водяна лілія, що росте в легенях Хлої, – це також і метафора труднощів, які має здолати сімейна пара. Від хвороби дівчини ідилічний світ Коліна та Хлої розпадається в буквальному сенсі, а все те, що вони будували, розхитується та зникає: стіни вужчають, вікна майже не пропускають світла, а кольори дедалі більше тьмянішають і врешті зовсім стають чорно-білими. Щодо самих героїв, то їх усе менше показують просто неба, а увага більше зосереджується на квартирі Коліна. Це «звуження» простору від великого міста до темного маленького приміщення, очевидно, також є символічним, і може вказувати як на замкнутість людини в собі, так і на зсихання людського тіла. Показово, що впродовж фільму квартира постає ніби жива і змінюється паралельно з іншими об’єктами в самій квартирі.
Гондрі втретє в історії кіно дає персонажам «Піни днів» обличчя, голос, вдихає в них життя. Звісно, глядач може втомитися від такої перенасиченості фантазійних елементів за більш ніж дві години перегляду. Однак безсумнівно й те, що для шанувальників творчості Гондрі естетика фільму становить справжню насолоду для очей. Це і є особливість його художнього світу – вміти побачити речі живими, в русі. Очевидно, тому такі близькі йому персонажі Віана, котрі також здатні повірити в силу звичайних речей.
