Кримські сюжети київських неокласиків

Поділитися
Tweet on twitter
Наталя Котенко
Наталя Котенко

Не лише Рим, а й Крим вабив київських неокласиків. «Благодатний південь! Я все-таки вважаю, що Крим кращий, ніж усі Ясні Поляни, – і його літературні козирі теж не зі слабких», – писав Микола Зеров в одному з листів. Напівантичний край Північного Причорномор’я надихав неокласиків, шматочок Еллади на українських теренах забезпечував потрібними рекреаціями й давав матеріал для творчості.

Тексти неокласиків щедро нашпиговано кримськими топосами. Друга «Камена» (1934) Зерова відкривається сонетним циклом, до якого входять поезії «Чатир-Даг», «Партеніт», «На верхів’ях Качі». Павло Филипович оспівував Гурзуф, Михайло Драй-Хмара переповідав кримськотатарську легенду про Ведмідь-гору в однойменній поемі, перекладав із чеської «Кримські цикади» Йосефа Махара.

Відпочиваючи влітку 1926 року в санаторії Карасан, неподалік Партеніта, Павло Филипович майже щодня грав у волейбол і, як член волейбольної команди карасанського будинку відпочинку, брав участь у змаганнях із командою сусіднього будинку відпочинку, що містився в колишньому маєтку князя Гагаріна. Перед черговим змаганням із «гагаринцями» Павло Петрович експромтом написав вірш «Треніровка» і зачитав його перед гуртом відпочивальників. Вірш пройшов на ура, щоправда, палкий протест жіноцтва викликали рядки:
Після першого сніданку
Серед піній благодать,
І миліше, ніж коханку,
Нам опуку підкидать.

М. Зеров (четвертий ліворуч) на відпочинку в Криму. Гурзуф, серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220).
М. Зеров (четвертий ліворуч) на відпочинку в Криму. Гурзуф, серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220).

Неокласик неохоче прощався з Півднем, від’їжджаючи додому. Його «Кримська елегія» сповнена світлого смутку:
Похмура тінь лягла від Аюдагу
В сріблясту плинь.
Ще сонце ллє свою солодку спрагу,
А ти спочинь […]
І та, що їй цілуєш ніжно руки,
Забуде все, –
Вітри холодні горя і розлуки
Життя несе.
Іронічний Микола Зеров спародіював твориво колеги:
Похмура тінь лягла від Карасану
на Партеніт…
Книжки (пляшки) встають і надять із туману
немов магніт […]
І ви прощайте, Сари і Тамари, –
щаслива путь!
Мене міські пригорнуть тротуари
і дні – ковтнуть.

Улітку Зеров переважно сидів у Києві. Дач він не любив: потребував постійного товариства й спілкування, окрім того літературна робота не відпускала з міста. На дачах у Клавдієво й Бучі відпочивала дружина Софія з сином Костиком, батько приїздив лише на вихідні (саме на дачі згодом зав’яжеться фатальний роман Софії й Петрова, що триватиме кілька десятиліть). У Криму Зеров побуває тричі – 1926, 1927 і 1932 року. Після довгих умовлянь дружини вперше зважиться на поїздку й не пошкодує. Місцем рекреацій тогочасної наукової еліти став будинок відпочинку ВУКСУ (Всеукраїнського комітету сприяння вченим) у Буюрнусі – колишньому маєтку графів Стенбок-Ферморів, розташованому поблизу Гурзуфа.

П. Горецький (стоїть ліворуч), А. Лебідь (сидить праворуч), М. Зеров у Криму. Серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220)
П. Горецький (стоїть ліворуч), А. Лебідь (сидить праворуч), М. Зеров у Криму.
Серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220)

Побут у Буюрнусі неокласик описуватиме в елегійних дистихах:
В біленій вапном хатині, заскочений світлом рум’яним,
Я прокидаюся враз, смаглий увесь і легкий.
Сонце червоним снопом стоїть біля ніг Аю-Дагу;
Цяткою сів у кутку темний від крові москіт.

Москіти були справжньою напастю для відпочивальників. Приятеля Зерова Ананія Лебедя, молодого дослідника творчості Коцюбинського, москіти хоч і кусали, проте накусане не свербіло: «дев’яте диво світу», – робив висновок Зеров.

Відпочинок складався якнайкраще. Микола Костьович багато мандрує, їде автівкою до Бахчисараю: «Ханський дворець страшно реставрований. Губернські архітекти і підрядчики показали ханам, що то таке східний стиль. Але все-таки і далі повіває од нього великим смаком і справжньою добірністю», – ділився враженнями поет. Зеров з Драй-Хмарою пливуть на пароплаві до Ялти, де на них чекає Григорій Майфет, щоб разом вирушити на пошуки забутої могили Степана Руданського. Подорож виявилася літературно продуктивною: Драй-Хмара напише сонет «На могилі Руданського», Майфет – новелу «Побачення».

А. Лебідь (другий зліва), М. Зеров (п’ятий), П. Горецький (шостий). Крим, серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220)
А. Лебідь (другий зліва), М. Зеров (п’ятий), П. Горецький (шостий).
Крим, серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220)

У Криму Зерову спілкування не бракувало. Часто заходив у гості друг із університетських часів, мовознавець Петро Горецький. Товариство молодих науковців, душею якого був «неокласичний метр», вибиралося на екскурсії в гори й на прогулянки над морем. Бував у Зерова й поет Микола Чернявський, що відпочивав у Карасані, він же слав професорові з-за Аю-Дагу вірші, в яких перераховував курортні втіхи й радості:
[…]А ще любіша – в Буюрнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Вергілій, і Горацій,
І гостро-жовчний Ювенал –
Після сучасних ламентацій –
Який то справді ідеал!

Хоча неокласики й палили ладан Аполлону, проте й Бахуса не зневажали. Максим Рильський писав Михайлові Могилянському й Вікторові Петрову до Криму: «Вкладаю разом із цим листом лист мого господаря, Івана Афанасьєвича Очкуренка, до завідуючого винним підвалом у Масандрі і рекомендую вам обом одправитись туди (це ж здається недалеко): у листі дано досить прозорий натяк на те, що ви обидва не тільки славнозвісні літератори, вчені etc., але й досить тонкі знавці вина. Завідувач підвалу – хороший приятель Очкуренка, українець – і зуміє зробить відповідні з листа висновки, цебто належно угостити вас». «Рекомендаційний лист» у винні погреби підписав саме той Очкуренко, в якого поет Максимус жив на квартирі і в якого, між іншим, відбив дружину Катерину (пізніше Рильський з Катериною полюблятимуть відпочивати в «країні блакитних гір» – Коктебелі). Що ж до вин, то Петров із Зеровим відпружувалися на морі з «Каберне», «Сотерном» і «Рислінґом». Однак 18.08.1927 Зеров скрушно констатував: у буюрнуському підвалі вина стали гіршими – викликають печію.

До спортивних розваг на свіжому повітрі «неокласичний генерал» ставився байдуже й казав, що натомість надає перевагу жіночому товариству. Під час другого перебування в Буюрнусі він знайомиться з харків’янкою Людмилою Куриловою, аспіранткою Харківського університету. Курилова, заміжня за антикознавцем Миколою Перегінцем, відпочивала на морі без чоловіка. Тож у курортному не зовсім романі було троє дійових осіб: Зеров, Курилова і, як завжди, Петров. Інколи до компанії долучався й епізодичний персонаж – Зінаїда Єфимова, товаришка Курилової, фахівець із зарубіжної літератури, яка згодом поповнить ряди численних пен-френдів Миколи Костьовича.

Павло Филипович (сидить у центрі) серед групи відпочивальників у Карасанському будинку відпочинку. Крим, 1926 рік. Фото зі збірника «Безсмертні» (Мюнхен,1963).
Павло Филипович (сидить у центрі) серед групи відпочивальників у Карасанському будинку відпочинку. Крим, 1926 рік.
Фото зі збірника «Безсмертні» (Мюнхен,1963).

Як згадувала Людмила Курилова, «було цікаво й приємно, молодо й весело». Обідали за одним столом, Петров розважав усіх своїми парадоксами й постійно сперечався. То переконував, що кава «повинна бути міцна, гаряча й солодка, як поцілунок», а коли йому подали саме таку, якої він бажав, обпікся. То стверджував, що то вигадки городян, ніби кримська земля тверда й складно надається до обробітку, і щоб це довести, вхопився за кирку, якою робітники розпушували ґрунт на клумбі, і поранив собі чоло. Рану змастили йодом і заклеїли пластиром, а Зеров із Куриловою склали епіграму:
Виктор Петров невозможен:
Все парадоксом губя,
Сделался неосторожен, –
Ранил киркою себя.
Но за такие повадки
Был справедлив к нему Рок:
Кофе, горячим и сладким,
Больно язык он обжег.

Якось зайшла мова про зручність і незручність окулярів. Петров наполягав, що кожна культурна людина повинна їх носити постійно, не знімаючи. Курилова, сміючись, запитала: «А коли ви цілуєтеся, то окуляри скидаєте?» Петров на питання прямо не відповів, але сказав, що використає його в своєму романі. І справді, в «Дівчині з ведмедиком» героїня Зіна ставить це лукаве питання Іполитові Миколайовичу Варецькому.

«Загадкова печаль» в очах Людмили й «погляд русалки зім’яли серце» професора Зерова. Куриловій він присвятить сонет «На верхів’ях Качі», слатиме їй у листах пристрасні поезії російською мовою (як же вони відрізнятимуться від його «неокласичних сухариків»!). Ті листи, за словами адресатки, начебто не збереглися, поезії ж опубліковано в нью-йорківському збірнику «Слово» (1968) й частково в зеровському двотомнику (1990):
О, Буюрнус! – над склонами Гурзуфа –
И моря Черного простор и бирюза!
Трещат цикады – весело и сухо –
И – ты: твой лоб и завиток над ухом,
Чуть близорукие зеленые глаза.

Людмила Курилова присвятить Зерову слабенький з естетичного, але цікавий з біографічного погляду вірш «Блакитна хмара». Під псевдонімом «Л. Милич» редактор В. Петров надрукує його 1942 року в «Українському засіві». Згодом на прохання Юрія Шевельова Курилова напише відверті спогади про стосунки із Зеровим.
Я пам’ятаю все: і зустріч біля моря, –
Хоч я ніколи не почула «ти», –
Чудовий Київ, вечори прозорі,
Книжки й поезії, переклади й листи, –
згадуватиме вона романтичну курортну пригоду, що мала продовження в київських і харківських інтер’єрах та екстер’єрах. Але то вже інша, не кримська історія.

Поділитися
Tweet on twitter