Не лише Рим, а й Крим вабив київських неокласиків. «Благодатний південь! Я все-таки вважаю, що Крим кращий, ніж усі Ясні Поляни, – і його літературні козирі теж не зі слабких», – писав Микола Зеров в одному з листів. Напівантичний край Північного Причорномор’я надихав неокласиків, шматочок Еллади на українських теренах забезпечував потрібними рекреаціями й давав матеріал для творчості.
Тексти неокласиків щедро нашпиговано кримськими топосами. Друга «Камена» (1934) Зерова відкривається сонетним циклом, до якого входять поезії «Чатир-Даг», «Партеніт», «На верхів’ях Качі». Павло Филипович оспівував Гурзуф, Михайло Драй-Хмара переповідав кримськотатарську легенду про Ведмідь-гору в однойменній поемі, перекладав із чеської «Кримські цикади» Йосефа Махара.
Відпочиваючи влітку 1926 року в санаторії Карасан, неподалік Партеніта, Павло Филипович майже щодня грав у волейбол і, як член волейбольної команди карасанського будинку відпочинку, брав участь у змаганнях із командою сусіднього будинку відпочинку, що містився в колишньому маєтку князя Гагаріна. Перед черговим змаганням із «гагаринцями» Павло Петрович експромтом написав вірш «Треніровка» і зачитав його перед гуртом відпочивальників. Вірш пройшов на ура, щоправда, палкий протест жіноцтва викликали рядки:
Після першого сніданку
Серед піній благодать,
І миліше, ніж коханку,
Нам опуку підкидать.
Неокласик неохоче прощався з Півднем, від’їжджаючи додому. Його «Кримська елегія» сповнена світлого смутку:
Похмура тінь лягла від Аюдагу
В сріблясту плинь.
Ще сонце ллє свою солодку спрагу,
А ти спочинь […]
І та, що їй цілуєш ніжно руки,
Забуде все, –
Вітри холодні горя і розлуки
Життя несе.
Іронічний Микола Зеров спародіював твориво колеги:
Похмура тінь лягла від Карасану
на Партеніт…
Книжки (пляшки) встають і надять із туману
немов магніт […]
І ви прощайте, Сари і Тамари, –
щаслива путь!
Мене міські пригорнуть тротуари
і дні – ковтнуть.
Улітку Зеров переважно сидів у Києві. Дач він не любив: потребував постійного товариства й спілкування, окрім того літературна робота не відпускала з міста. На дачах у Клавдієво й Бучі відпочивала дружина Софія з сином Костиком, батько приїздив лише на вихідні (саме на дачі згодом зав’яжеться фатальний роман Софії й Петрова, що триватиме кілька десятиліть). У Криму Зеров побуває тричі – 1926, 1927 і 1932 року. Після довгих умовлянь дружини вперше зважиться на поїздку й не пошкодує. Місцем рекреацій тогочасної наукової еліти став будинок відпочинку ВУКСУ (Всеукраїнського комітету сприяння вченим) у Буюрнусі – колишньому маєтку графів Стенбок-Ферморів, розташованому поблизу Гурзуфа.
Серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220)
Побут у Буюрнусі неокласик описуватиме в елегійних дистихах:
В біленій вапном хатині, заскочений світлом рум’яним,
Я прокидаюся враз, смаглий увесь і легкий.
Сонце червоним снопом стоїть біля ніг Аю-Дагу;
Цяткою сів у кутку темний від крові москіт.
Москіти були справжньою напастю для відпочивальників. Приятеля Зерова Ананія Лебедя, молодого дослідника творчості Коцюбинського, москіти хоч і кусали, проте накусане не свербіло: «дев’яте диво світу», – робив висновок Зеров.
Відпочинок складався якнайкраще. Микола Костьович багато мандрує, їде автівкою до Бахчисараю: «Ханський дворець страшно реставрований. Губернські архітекти і підрядчики показали ханам, що то таке східний стиль. Але все-таки і далі повіває од нього великим смаком і справжньою добірністю», – ділився враженнями поет. Зеров з Драй-Хмарою пливуть на пароплаві до Ялти, де на них чекає Григорій Майфет, щоб разом вирушити на пошуки забутої могили Степана Руданського. Подорож виявилася літературно продуктивною: Драй-Хмара напише сонет «На могилі Руданського», Майфет – новелу «Побачення».
Крим, серпень 1926 (ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 220)
У Криму Зерову спілкування не бракувало. Часто заходив у гості друг із університетських часів, мовознавець Петро Горецький. Товариство молодих науковців, душею якого був «неокласичний метр», вибиралося на екскурсії в гори й на прогулянки над морем. Бував у Зерова й поет Микола Чернявський, що відпочивав у Карасані, він же слав професорові з-за Аю-Дагу вірші, в яких перераховував курортні втіхи й радості:
[…]А ще любіша – в Буюрнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Вергілій, і Горацій,
І гостро-жовчний Ювенал –
Після сучасних ламентацій –
Який то справді ідеал!
Хоча неокласики й палили ладан Аполлону, проте й Бахуса не зневажали. Максим Рильський писав Михайлові Могилянському й Вікторові Петрову до Криму: «Вкладаю разом із цим листом лист мого господаря, Івана Афанасьєвича Очкуренка, до завідуючого винним підвалом у Масандрі і рекомендую вам обом одправитись туди (це ж здається недалеко): у листі дано досить прозорий натяк на те, що ви обидва не тільки славнозвісні літератори, вчені etc., але й досить тонкі знавці вина. Завідувач підвалу – хороший приятель Очкуренка, українець – і зуміє зробить відповідні з листа висновки, цебто належно угостити вас». «Рекомендаційний лист» у винні погреби підписав саме той Очкуренко, в якого поет Максимус жив на квартирі і в якого, між іншим, відбив дружину Катерину (пізніше Рильський з Катериною полюблятимуть відпочивати в «країні блакитних гір» – Коктебелі). Що ж до вин, то Петров із Зеровим відпружувалися на морі з «Каберне», «Сотерном» і «Рислінґом». Однак 18.08.1927 Зеров скрушно констатував: у буюрнуському підвалі вина стали гіршими – викликають печію.
До спортивних розваг на свіжому повітрі «неокласичний генерал» ставився байдуже й казав, що натомість надає перевагу жіночому товариству. Під час другого перебування в Буюрнусі він знайомиться з харків’янкою Людмилою Куриловою, аспіранткою Харківського університету. Курилова, заміжня за антикознавцем Миколою Перегінцем, відпочивала на морі без чоловіка. Тож у курортному не зовсім романі було троє дійових осіб: Зеров, Курилова і, як завжди, Петров. Інколи до компанії долучався й епізодичний персонаж – Зінаїда Єфимова, товаришка Курилової, фахівець із зарубіжної літератури, яка згодом поповнить ряди численних пен-френдів Миколи Костьовича.
Фото зі збірника «Безсмертні» (Мюнхен,1963).
Як згадувала Людмила Курилова, «було цікаво й приємно, молодо й весело». Обідали за одним столом, Петров розважав усіх своїми парадоксами й постійно сперечався. То переконував, що кава «повинна бути міцна, гаряча й солодка, як поцілунок», а коли йому подали саме таку, якої він бажав, обпікся. То стверджував, що то вигадки городян, ніби кримська земля тверда й складно надається до обробітку, і щоб це довести, вхопився за кирку, якою робітники розпушували ґрунт на клумбі, і поранив собі чоло. Рану змастили йодом і заклеїли пластиром, а Зеров із Куриловою склали епіграму:
Виктор Петров невозможен:
Все парадоксом губя,
Сделался неосторожен, –
Ранил киркою себя.
Но за такие повадки
Был справедлив к нему Рок:
Кофе, горячим и сладким,
Больно язык он обжег.
Якось зайшла мова про зручність і незручність окулярів. Петров наполягав, що кожна культурна людина повинна їх носити постійно, не знімаючи. Курилова, сміючись, запитала: «А коли ви цілуєтеся, то окуляри скидаєте?» Петров на питання прямо не відповів, але сказав, що використає його в своєму романі. І справді, в «Дівчині з ведмедиком» героїня Зіна ставить це лукаве питання Іполитові Миколайовичу Варецькому.
«Загадкова печаль» в очах Людмили й «погляд русалки зім’яли серце» професора Зерова. Куриловій він присвятить сонет «На верхів’ях Качі», слатиме їй у листах пристрасні поезії російською мовою (як же вони відрізнятимуться від його «неокласичних сухариків»!). Ті листи, за словами адресатки, начебто не збереглися, поезії ж опубліковано в нью-йорківському збірнику «Слово» (1968) й частково в зеровському двотомнику (1990):
О, Буюрнус! – над склонами Гурзуфа –
И моря Черного простор и бирюза!
Трещат цикады – весело и сухо –
И – ты: твой лоб и завиток над ухом,
Чуть близорукие зеленые глаза.
Людмила Курилова присвятить Зерову слабенький з естетичного, але цікавий з біографічного погляду вірш «Блакитна хмара». Під псевдонімом «Л. Милич» редактор В. Петров надрукує його 1942 року в «Українському засіві». Згодом на прохання Юрія Шевельова Курилова напише відверті спогади про стосунки із Зеровим.
Я пам’ятаю все: і зустріч біля моря, –
Хоч я ніколи не почула «ти», –
Чудовий Київ, вечори прозорі,
Книжки й поезії, переклади й листи, –
згадуватиме вона романтичну курортну пригоду, що мала продовження в київських і харківських інтер’єрах та екстер’єрах. Але то вже інша, не кримська історія.
